Симулякри


Автор: ЯрГ
Кількість записів: 5

Дім Мурени.

Звичайний ранок. Такий й же, як і кілька тисяч ранків до цього - обійми з подушкою, вкривання з головою ковдрою, легкий бриз думок-планів на день, який згодом мав стати потужним вітром, шалене небажання відкривати очі. Пошук під ковдрою якось теплого закутку, який знову дозволить поринути в сон. Але невідома сила пробудження брала гору. Та й вставати вже було пора, щоб кудись поспішати, вирішувати якісь проблеми, на когось кричати, щоб хтось кричав на тебе, метушитися самому і породжувати метушню для інших. Щосили притиснувшись до подушки, почав зворотній відлік до відкриття очей - п'ять, чотири, три,... два,...... один...... і в сітківку увірвалося сліпуче біле світло. Іще одну мить цей ранок пробув "звичайним", а вже наступної він розтрощив це слово на малесенькі друзки, розтер їх в пил, розвіяв за вітром, ніби й не було його ніколи цього слова "звичайний".

Це було не його ліжко - ліжка взагалі не було, і це "неліжко" знаходилося взагалі не в його кімнаті, якщо це взагалі можна було назвати кімнатою. Це було неймовірних розмірів приміщення (саме це слово підходило найбільше), під єдиною стіною якого знаходилася купа чогось, схожого на білі хмаринки, які він і прийняв за ліжко, адже в них він і прокинувся. Підлога тут теж була сліпучого білого кольору і вона, здавалося, сягала аж до горизонту, по обидва краї підлоги вишикувалися нескінченні ряди високих білих колон, які тримали таку ж, як і вони самі, сліпучо білу стелю. Швидше за все, ці споруди були виготовле з мармуру, але на дотик вони були дуже теплим, тому здавалося, що це не камінь.

Він щосили заплющив очі, аби прогнати ранкове мариво, витрусити рештки снів з голови. Розплющив - це не допомогло. Він все ще бачив сліпучу дивовижну архітектуру. Серце почало часто і сильно битися, аж гупаючи у вуха. На душу лавиною звалилася тривога: "Де я? Чому я, чорт забирай, тут?!".  Дихання також набрало скаженого темпу. Картинка попливла і зникла. В очах стало темно і він знепритомнів.

Визначити, скільки минуло часу було не те що важко, а взагалі неможливо. Можливо, минуло лише п'ять хвилин, а може й п'ять годин, чи навіть днів. Він відчув, що опритомнів, але очі відкривати не хотів, навіть боявся. Він щосили вслухався, аби почути якісь знайомі звуки, які б дали йому знати, що він вдома - гуркіт холодильника на кухні, скрегіт трамваю біля дому, чи клацання годинника на стіні у вітальні. Нічого подібного він не почув і приречено розплющив очі - все той же ансамбль з колон, стіни, підлоги та стелі, все того ж сліпучо білого кольору.

Нарешті він наважився підвестися. До кіців стіни було метрів по сімдесят в кожну сторону, тому він не одразу вирішив в який бік іти. І тільки відійшовши на кілька кроків від своєї стіни, він помітив, що в ній є двері. Тільки-но він ступив в бік дверей, як його знову раптово почала розбивати тривога. Сотні питань роїлися в голові, та якогось конкретного задати він не зміг би - там панував суцільний хаос із думок. Він поборов усілякі сумніви, міцно ухопився за ручку дверей і потягнув їх на себе. Двері не піддалися. Він потягнув сильніше, але марно. "Чорт забирай!", -  прокричав він подумки і гуркнув по дверях кулаком, ті повільно і безшумно відчинилися. Несміливий крок через поріг, і перед його очима постала просто дивовижна картина. Прямісінько від дверей і аж допоки можна було розрізняти деталі, поверхню утворював зеленувато-жовтий матеріал, найближчим візуально схожим аналогом якого був пісок, але фізичні властивості в нього були дещо інші – коли ступати на нього, то він невеликою хмарою здіймався в повітря, а потім плавно, подібно пухові, осідав на поверхню.

Він зупинився. Потім присів і набрав в жменю дивного ґрунту. Стиснутий в кулаці, той просто витікав крізь пальці і повільно опускався. Подекуди, в цьому не родючому на перший погляд ґрунті, росли високі салатового кольору кущі. Хоча швидше схожі вони були не на кущі, а на оберемки кількаметрових стрічок, з одного кінця зв’язаних докупи і ним же вткнутих в землю. Насаджені вони були рідко, але з завидною систематичністю. Не зважаючи на те, що стояв цілковитий штиль, ці кущі ритмічно похитувалися зі сторони в сторону, немов би в такт якійсь, тільки їм чутній, музиці. Підійшовши до такого куща, відчувалося щось схоже на легкий теплий вітерець, або ж якесь електромагнітне поле, від якого одяг прилипає до шкіри. З відстанню це відчуття зникало

Раптово зір різонуло яскравим зеленуватим світлом. Довелося примружитися, але за хвилину очі звикли і можна було визначити джерело цього освітлення – це було всього лиш сонце, що визирнуло з-за даху грандіозної будівлі, але через його незвичний колір було важко думати, що це саме воно. Його промені пронизували блакитно-зелене повітря, утворюючи в ньому щось на зразок сяючих струн, що врізалися в пісок, губилися в кущах-стрічках, які, здавалося, розгойдуються від того ще дужче, і просто спадали на тіло.

«Чому так зелено? Чому я тут?! Повітря зелене від піску, чи пісок від повітря? Де я?» - роїлися в голові нервові, тривожні питання, що межували з істерією. Відповідей не було, а питань ставало все більше. Знову до панічного рівня наростала тривога. «Але ж як тільки синхронно гойдаються кущі…» - зненацька прозвучало ніби іншим голосом в голові, голосом своїм, але спокійним, твердим, впевненим. Але за мить у свідомість знову увірвалися урагани тривоги.

Було неможливо зрозуміти де знаходиться ця місцина, оскільки вона не була схожою ні на що бачене раніше. Було неможливо визначити в яку сторону йти, щоб вибратися звідси і потрапити додому. Але залишатися тут не було сенсу. Тому довелося просто йти.

(Далі буде)

Поділитися:
20 жовтня 2013, 20:24 | Блог: Симулякри


Додати коментар

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
Щоб прокоментувати матеріал, Вам необхідно зареєструватися, або увійти на сайт під своїм логіном




Зачекайте, йде завантаження...

Логін:
Пароль:
запам'ятати


Реєстрація | Нагадати пароль

Шановні водії!

У зв’язку зі значним погіршенням погодних умов та сильної хуртовини частина траси Р-52 у Царичанському районі являєтсья непридатною до використання!

Служба порятунку звертає Вашу увагу на те, що вирушаючи у таку погоду в дорогу Ви йдете на це на свій страх і ризик - у випадку неможливості вибратися із снігових заметів на дорогах чекати допомогу можливо прийдеться досить довго.

Тому рекомендується відмовитися від подорожей автомобілем до стабілізації ситуації