Вхід | Реєстрація

У свої сто Ірина Пилипівна Глоба з Кошманівки не cидить без діла

У свої сто Ірина Пилипівна Глоба з Кошманівки не cидить без діла
Вона схожа на кульбабку, що відквітла. Така ж легка, з мудрим світлим поглядом, акуратна і гарна у своїй сторічній природності. Мабуть, сам Бог благословив цю жінку благодаттю, подарувавши не тільки довголіття, а й відповідну віку привабливість та ясний розум. Погодьтеся, це буває нечасто. Секрет, який ми й повідаємо сьогодні читачам, розкрила «Променю» сама ювілярка. І жодного разу не поскаржилася на долю та словом не обмовилася, що вже нажилася на цьому світі та чекає смерті. Хоча життя її було ой яким непростим.

ЧЕКАЮЧИ ГОСТЕЙ, УСЕ ПІДХОДИЛА ДО ДЗЕРКАЛА Й ДІСТАЛА УЛЮБЛЕНІ ДУХИ «ШАХЕРЕЗАДА»
Дружна родина влаштувала своїй мамі, бабусі й прабабусі з нагоди ювілею справжнє свято. У домі, який збудувала старійшина роду, всі її поважають і люблять. Внуки й правнуки із гордістю кажуть, що бабуся й досі влітку поливає у дворі жоржини, може запросто пофарбувати паркан чи ще якесь діло собі знайти. А буває ще й на них жартома ціпком помахує. Взимку плете дерев’яним крючком килимки-кружечки із старих дитячих речей, порізаних на смужки. Ще донедавна вишивала, а окуляри надіває, лише щоб нитку в голку протягти.
Перед самим приходом гостей Ірина Пилипівна разів із шість підходила до дзеркала, щоб поправити нову хустку. На ній була сліпучо-біла кофтина й синій сарафан. Дістала із схованки улюблені, ще радянські духи «Шахерезада».
Усіх, хто завітав до хати з поздоровленнями та подарунками, в тім числі й обласне та районне керівництво, стрічала словами: «За усіх вас Богу помолюся. Хай щастить вам у полі, в домі, в дорозі, в хаті й на порозі. Будьте щасливі й здорові! Дарую вам, діти, літа свої. Хай вас Бог охороняє і низький вам уклін!». Кожне слово промовляла правильно, чітко, високим, дзвінким і тремтячим голосом. Підвелася і низько схилила голову. У присутніх заблищали сльози.
Потім бабуся спитала, що то за начальники. Поцілувала вітання Президента, а букет пригорнула до грудей.
– Ой мої дорогі квіти! Тремтячими руками пригладила голівки хризантем. – Я люблю квіти, вони мені здоров’я добавляють. Я ж кохалася у квітах. Скіко їх вирощувала і продавала. Таких квітів ні в кого не було. Звідусіля їхали за моїми квітами: і з Карлівки, і з нашого радгоспу. А це тоже живі квіти? – показала на горщик із кущиком низькорослих хризантем, щільно упакований у блискучу розцяцьковану целофанову мішуру, що справжньої краси й не побачиш. Розгорнули спеціально для неї. Аж ахнула.

«ВІРТЕ В БОГА. І ЩЕ ОДИН СЕКРЕТ: ЛЮДИНІ В ГОРІ ВСІГДА ПОМОЖІТЬ»
І поки молоді ставляли на стіл силу-силенну страв, Ірина Пилипівна повідала секрет, як зберегти в такому поважному віці чудову пам’ять, ясний розум і свою потрібність у житті. Бо й на цьому святі «парадом керувала» вона. Перепитала, чи не забули роздати всім рушнички, чи всі вже зібралися тощо.
І на питання, як прожити іще півжиття, серйозно так подивилася у вічі: «Тебе як звати? Я помолюся за тебе Богу, попросю Ісуса Христа, сина Божого, щоб тебе нагородив довголіттям. Вірте в Бога. Один Бог держить мене на світі. І ще, дорогая, один секрет: людині в горі всігда поможи. Я всігда спасала людей. От і Вам розкажу».
І полилася розповідь, та так у лад, і кожне слово наче розспіване. Слухав би і слухав. Мов сама вікова мудрість промовляла.

ІСТОРІЯ ПРО ТЕ, ЯК НЕ ДАЛА ЧУЖОМУ ЧОЛОВІКОВІ ПОКВИТАТИСЯ ІЗ ЖИТТЯМ
– Возив у нашім колгоспі буряки чоловік із Донбасу. Випив якось і впав у глинище з машиною. А жив у сусідки на квартирі. Приходить він до неї й каже: «Ой мені таке горе, хазяйко! Підійшов до яблуні, зніма ремішок і на гілляку, – повісюся, – каже. Дурак ти, мені дворище опозориш. Вон із двору. На, випий узварку і вон. Іч шо надумав!
Він тоді заходить до мене. А я їхній розговор уже чула та й питаю:
– Шо таке?
А він із тим ремешком і каже:
– Оце тіко із сім’ї і таке-то лихо сталося. Питаю:
– Як тебе звати?
– Микола.
– А діти в тебе є?
– Є, одна школьничка, а друга ще не ходить у школу.
– А жінка?
– Та і жінка є. А я тоді до нього:
– Миколо, а дітки твої ждуть сахарьку і помочі твоєї ждуть. А ти посиротити їх надумав. А в государстві жиліза багато і машин багато, а твоїм дітям не буде благодаті. Ану йди в хату.
Заходимо. Отак у мене диванчик. Я йому подушечку поклала, черевики скинула. Ліг. Ліг і замовк. Я ремешок той забрала, защипнулася в спальні. Устала рано. І він почув, устав. А уночі ще його товариш з Донбасу приїхав і прийшов сюди. Я йому й кажу:
– Дасть Бог день, їдьте у сахзавод, візьміть кран і не кажіть нікому, шо в глинищі машина була. Розбивсь на дорозі і все. Вони сіли в машину товариша й поїхали. Приїхав кран, витягли машину, притягли до мого двору. Глину обмили з неї. Розбита, бензін тече. Погрузили на прицеп та й повезли на Донбас.
Пройшло врем’я багатенько. Іду з онучам до магазину. Чую, сігналить машина. Доходю. Невеличка така машина і шофер вийшов.
– Це ти, Миколо?
– Я. Їду оце в командіровку і заїхав поблагодарить тебе, що жизнь мені спасла. Моя жінка не зна, як тебе звати, щоб посилку прислати. Вона сходила до церкви і найняла молебінь за тебе.
– Ото, кажу, спасіба. Не треба мені більшої благодарності. Це мені найдорожчий подарок. А спитайте у Кошманівці, кому я грошей не позичила. Людині в горі оддам послідню копійку. І партізанів у войну спасала. По дві неділі в мене одлежувалися. А убитих хоронила 70 чоловік..!

ПРО ТЕ, ЯК ВЛАСНОРУЧ ВІДКОПУВАЛА НА БУРЯЧНОМУ ПОЛІ Й ХОРОНИЛА В СЕЛІ 72 СОЛДАТІВ
Цю страшну історію Ірини Пилипівни, зовсім не схожу на попередню, вже вкотре знову уважно слухала вся родина і не зупиняла оповідачку, хоч столи вже давно були накриті.
Було це під війну. Ірина Пилипівна працювала нянею в Карлівці в пологовому будинку. Відчергувала зміну, але прийшли представники з військкомату і повідомили, що німці вже перейшли Дніпро, тому усім жінкам уночі наказано пекти хліб для фронту. Жара біля печі, одяг – хоч викручуй. Вийшли надвір пересапнути. Лише зачула Ірина свист у повітрі. Серед двору розірвався снаряд. Майстру відірвало руку, а її кинуло під вагонетку з хлібом. Довго була без свідомості. А потім в Карлівку вступили фашисти і пронеслися чутки, що Кошманівку спалили і людей повбивали. Ірину та ще двох односельчанок німці не відпускали додому. Просилася, навколішки ставала, адже в селі залишилася її мама і донька і доля їхня невідома. Тільки на шостий день дозволили піти додому, але без ніяких речей. Ішли утрьох фронтовою смугою. Під Лисівкою зустріли вершника й від нього дізналися, що в Кошманівці згоріла лише одна хата і в ній дитина.
А далі відкрився жінкам справжній жах: поле, встелене тілами солдатів у одній білизні. Поруч велика купа шинелей, взуття і четверо чоловіків у куфайках стягували трупи за руки й ноги в бурячні канави та пригортали лопатами. Ірина повернула до них – хіба ж можна отак із мертвими. Дівчата намагалися втримати, бо хтозна що то за люди, ще і її зарубають. Проте підійшла: «Дядьки, що ж ви робите, куди тягнете. Я йду в село, зберу людей, похоронимо по-людськи та колись поставлять над ними пам’ятника». Ті мовчки дістали кисети, скрутили цигарки. Не обізвався жоден. Пізніше Ірина взнала, що то були чоловіки з Богданівки. А на кошманівському полі лише четверо осідланих коней бродило та один убитий солдат лежав. Мама з донькою сховалися в погребі і все обійшлося.
Десь через півтора місяця, аж як утік із оточення брат Ірини, вони, проговоривши всю ніч, вирішили відкопати мертвих солдатів. Брат пішов до голови сільради, Ірина – по сусідах. Три чоловіки назбиралося, по дорозі ще одного взяли. П’ята була сама. Відкопали на тому полі 72 загиблих. Перевезли гарбою в село. Один старий дід підказав, де була садиба багатого чоловіка з гарним цегляним підвалом. Одкидали завали, знайшли ляду, розчистили майбутню братську могилу. Там і поскладали невідомих воїнів.
А брат із нашими військами пішов воювати далі. Загинув під Кременчуком, отримавши тяжке поранення. Його фотографія, прикрашена вишиваним рушником – на почесному місці у вітальні.

ПРОЩАЮЧИ ІНШИМ, ЗАБЕЗПЕЧИШ БОЖЕ ПРОЩЕННЯ ВЛАСНИХ ГРІХІВ
Після війни працювала Ірина Пилипівна санітаркою в Кошманівській лікарні. Там також трапилася з нею повчальна історія. На роботу жінка приходила завжди завчасно. Але одного разу головний лікар не впустив її в приміщення, сказавши, що спізнилася. Сумлінна працівниця не могла в те повірити і засвідчила час приходу в сусідньому магазині. А було ще 20 хвилин до початку роботи.
Причина ж була проста. Напередодні в лікарню завезли нові «марсєльні», як каже бабуся, ковдри. І вона запропонувала застелити ними ліжка в чоловічій палаті. Лікар заперечив. Нічого, мовляв, їх переводити. Тож дві взяла собі медсестра, дві – він. І Ірині запропонували принести з дому стареньку, а взяти нову ковдру. Ось тут жінка й не стрималася: «Е ні, у нас такого не буде. Я на це не піду!». Ірину звільнили з роботи. Вона подала на суд і через п’ять місяців головному лікарю присудили виплатити жінці за вимушений прогул. А далі було ось що, як каже бабуся:
– Приїхала до мене його жінка, впала навколішки, плаче, ноги цілує, мамою мене назива. Ой простіть, бо я ж пропала. Як я житиму. Він же аліменти платить на двох дітей. Мама мені й каже, – прости, дитино їм ті гроші, – якось ми жили ці п’ять місяців, то й далі житимемо. Я й простила. Хай, кажу, і Бог вам пробачить.
Попрацювала після того ще сезон у дитячому садку кухаркою. А помім прийшов бригадир і сказав, що на Ірину відміряли два з половиною гектари буряків. Їх треба було вручну виполоти, викопати, перечистити і здати на завод. Пошила собі ватяні штани, щоб не мерзнути в полі, і отак до пенсії й пропрацювала. Та не просто робітницею, а ланковою колгоспу «Комунар». Мала кілька нагород за доблесну працю. Розказала Ірина Пилипівна, як і на конкурс ланкових у Машівку їздила. Дали завдання за дві хвилини одним ударом ножа порубати буряки на п’ятаки. Це щоб із гичкою багато буряка не відрізали. То й перемогла.
Хотіла ще бабуся Іра і про облігації розповісти, і про чоловіків, які траплялися по життю, але 72-річна донька Неля Іванівна ввічливо так попросила маму запрошувати гостей до столу. Тільки й устигла її спитати, чи побралася з тим чоловіком, який пропонував зійтися, щоб купленого на двох кабана не ділити. «Та що ви! – вигукнула жінка, – я дорогого чоловіка, офіцера втіряла, то як же...
І Уже за столом, зробила своєрідну перекличку, чи всі внуки-правнуки сидять. Найменшеньку Сніжану називає бабуся Іра Машунею, адже народилася та на Благовіщення.
Іменинниці налили мінералки. «Навіщо мені те шампанське», – заявила бабуся і промовила замість тосту:
– Не забувайте батьків ніколи і Бог вас не забуде. Найбільший гріх — забути батьків, бо то найдорожче, що є в світі!

ЩОБ РІДНЕ СЕЛО ЗЕЛЕНЕ БУЛО І КРАСИВЕ
Пригощалися, розмовляли про минуле. Був у Верховній Раді Радянського Союзу колись народний депутат із місцевих, Кальченко. Бабуся пригадала, як розмовляла з ним на одній із зустрічей з односельцями:
– Підняла руку, кажу, розрішіть. У мене хата є, під черепицею. Не згоріла, як усі горіли. Три сім’ї в ній тоді перезимували. А тепер розрішіть, щоб мені построїли дом у розсрочку. Я робитиму, одроблю. А моя дитина приїде, буде в неї квартіра, буде трудитися дома. Бригадір стоїть та: «Оце Глобиха шо не ляпне!». А Кальченко і каже: «І не ляпне, запиши – построїмо Кошманівку! Я хочу, щоб моє село зелене і красиве було». І построїли.
За столом усі почали згадувати, як привезли тоді у село сто саджанців – по два в кожен двір, щоб вулицю окрасити. Тепер на вулиці два прекрасних каштани тільки в бабусі Іри й збереглися. Бо поливала щодня, риштовки робила, щоб не витоптали коні й корови. Пригадали, як фільм знімали про розбудову села. Раніше мода така була, що депутати відбудовували села, в яких народилися. Пожурилися, що тепер нема, на жаль, такої моди і за села ніхто взагалі не думає.
У колі дружної родини час сплив швидко. І коли залишали цей гостинний дім, винуватиця торжества раптом спохватилася. Схвильовано замахала руками:
– Кружочки, кружочки ж подарю. Принесіть кружочки.
Неля Іванівна, донька, винесла із спальні Ірини Пилипівни стос новеньких килимків. Тож повернулися в редакцію з плетеними яскравими подарунками від ювілярки. Свого поклала на робочий стілець. Буде на добру згадку.

Автор: Наталія СКОРИК, www.promin.pl.ua, Фото автора


Дізнавайтеся першими найважливіші і найцікавіші новини України та Полтавщини – підписуйтеся на наш Telegram-канал та на сторінку у Facebook
17 листопада 2010, 10:33 | Машівка | Цікаве
Додати коментар

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
Вам необхідно зареєструватися, або увійти під своїм логіном



Курс НБУ
Останні коментарі

Зачекайте, йде завантаження...

Логін:
Пароль:
запам'ятати


Реєстрація | Нагадати пароль

Шановні водії!

У зв’язку зі значним погіршенням погодних умов та сильної хуртовини частина траси Р-52 у Царичанському районі являєтсья непридатною до використання!

Служба порятунку звертає Вашу увагу на те, що вирушаючи у таку погоду в дорогу Ви йдете на це на свій страх і ризик - у випадку неможливості вибратися із снігових заметів на дорогах чекати допомогу можливо прийдеться досить довго.

Тому рекомендується відмовитися від подорожей автомобілем до стабілізації ситуації