Звання «мати-героїня» жінка отримала у 93 роки

Днями Марія Семенівна Скринник із Первомайського святкує своє 93-річчя. А нещодавно вона отримала посвідчення «Мати-геро
їня». «Довго йшло, — говорить найстарша із усіх багатодітних матерів району жінка. — А може забули про нас. Мої діти вже всі на пенсії. Виходить, стала героїнею аж на схилі літ…».

«СПАСИБІ БОГУ, ДІТИ ВСІ ПУТЯЩІ, НІ ЗА КОГО НЕ СТИДНО…»
Підходжу до двору з яскравими воротами. У дворі порається літня жінка. Це наймолодша донька Марії Семенівни — Меланія. Дізнавшись про мету нашого візиту, Меланія Тимофіївна захвилювалася: «Ой, підождіть трішки, мама тільки відпочити лягла. Зараз я їй скажу», — і поспішила до літньої кухні. Через мить уже з’явилася на порозі і махнула рукою: «Ідіть!».
— Я майже весь день на кухні. Воно то те треба зробити, то те. То й мама сюди приходить, щоб самій у хаті не сидіти. Тут і телевізор є, і тепло. Та й мені не скучно.
Марія Семенівна неквапливо вмощується на ліжку. Донька поправляє на жінці цвітасту хустку.
— Та що я вам розкажу, — задумується мати-героїня. — П’ять діток у мене, 13 внуків. А правнуків уже й не пощитаю. Багато… Навіть праправнучка Оксанка є. Спасибі Богу, всі путящі, ні за кого не стидно. Це для матері — основне.
До розмови приєднується донька Меланія.
— Нас чотири сестри: я, Свєта, Дуся, Вєра та брат Гриша. Ми з сестрою Вєрою зараз тут по дві неділі живемо. Доглядаємо маму навперемінки. Вона приїжджає з Донбасу, я — з Дніпропетровської області. А брат із сестрою живуть у Михайлівці, то маму дуже часто навіщають. Гриша зараз працює на току в нашому селі. Сьогодні недавно забігав. Посидів, порозпитував що та як, та й пішов на роботу.

«КАЗАВ БАТЬКО: «СТРІЧАТЬ ГАРНО, А ПРОВОЖАТИ — ТЯЖКО…»
Із першим чоловіком Прокопом Марія Семенівна прожила зовсім мало. Доньці Свєті було вісім місяців, як батька забрали на війну. Пішов у кінці червня, а вже 27 липня помер у госпіталі…
— Поранили його в бою, а до госпіталя довго везли. От і помер від втрати крові.
Уже пізніше, після війни, Марія вийшла заміж за Тимофія, з яким і прожила 50 років.
Про свого батька Меланія згадує з великою повагою і любов’ю:
— Ось уже 15 років, як його нема, — говорить Меланія Тимофіївна. — Трудяга був. Працював і електриком, і газовиком у селі. Мабуть, не було таких в окрузі, щоб не знали Бутка Тимофія Семеновича. Він нас усіх виростив, усіх любив, як рідних. Батько сам дітдомовський. Хльобнув горя ще змалечку. Остався сиротою, бо його матір за колоски посадили. Треба ж було чимось діток годувати. Посадили людину за пригорщу колосків… Невдовзі в неволі вона і померла. Так ми своєї бабусі і не знали. Батько всю войну пройшов до Побєди, связістом був. Нагород мав багато. Та й проробив до останнього дня. Любив, коли ми всі з’їжджалися. Радів кожній зустрічі з нами. Казав, що стрічать гарно, а проводжати — тяжко… Наші батьки півстоліття у парі прожили, — блищать сльози на очах Меланії. — Зимою ювілей відсвяткували, а влітку батька не стало…

«ДІТИ, ЯК ПЕРЕПЕЛЯТА. ВИПУРХНУЛИ З КРАШАНКИ — І ВСЕ»
Марія Семенівна весь вік у колгоспі проробила.
— Найважче було в жнива, — згадує. — Вдень ланку пололи, а вночі скирдували, снопи вручну носили. Поки план виконаємо, а воно вже й світає. Навідаєшся додому — і знову в поле. Ідеш після роботи, ледве ноги волочеш. А дітвора біжить наввипередки, за спідницю чіпляється, на руки просяться… А воно й дихати не хочеться. Дітей в садік не брали, казали, у вас бабуся є, є кому глядіти. А воно важко було. Як згадаю… (Задумалася). Наче недавно були ще малі, а зараз уже всі сиві… Добре, що краска є, — сміється, — є чим закрасити сивину. Воно як, — продовжує жінка, — діти, як перепелята. Випурхнули з крашанки — і все. Як були малі, гамірно в дворі було. Снідали і обідали всі за величезним столом. Помню, сусідка питає в мого Тимофія: «Чим ти їх годуєш?» А чоловік не розтирявся. «Сіном», — каже. Гріх жалітися. Було що і їсти, і пити.

«Я У СЕЛІ ЗАРАЗ НАЙСТАРІША…І НЕ ДУМАЛА, ЩО СКІЛЬКИ ПРОЖИВУ…»
Найбільше свято для Марії Семенівни — День Перемоги. 9 Травня вже за сімейною традицією з’їжджається вся велика родина.
— Цього року чоловік 40 зібралося, — згадує донька. — Тільки з Донбасу приїхало 12 родичів. Воно ж як: у Гриші — п’ятеро дітей, у Вєри — троє, у мене та в Свєти — по двоє, у Дусі — одне. Та всі з сім’ями. От і щитайте… Привітали маму і бабушку з Перемогою, сходили на кладовище, пом’янули батька… А потім сіли за величезний стіл. Ледве вмістилися. Гарно посиділи. І насміялися, і наплакалися.
— Моїй невістці Марії тоже дали медаль «Мати-героїня». У них із Гришею п’ятеро діток, — підтримує розмову Марія Семенівна. — Уже дорослі. Марійка приїхала сюди на заробітки із западної зовсім молодюсінькою. Приїхала та й стала невісткою, — говорить жінка. — Добре, що всі живі-здорові, всі роблять, усі провідують. Я у селі зараз — найстаріша… І не думала, що скільки проживу…
А за дітей мені не соромно. Дуся закінчила сільськогосподарський інститут і все життя проробила головним бухгалтером у конторі, Вєра закінчила будівельний технікум, Свєта на заводі працювала, Гриша був і електриком, і шофером…
— А мене як питають, де я живу, кажу,що в лісі, — сміється Меланія. — Правда, в лісі. Там два військових городка стоять. Селище міського типу Гвардійське. Красота, ви б бачили. Діти як приїдуть погостювати, то не нахваляться. Повітря свіже, Самара рядом. Ягідки-грибочки — все, чого хочеться. У мене чоловік будівельник. Так склалося, що залишилися жити у військовому містечку. А зараз оце мотаємося, треба маму доглядати.
— Та ото ж, клопота ціла, — бідкається Марія Семенівна. — Сижу, нічого не роблю, а руки болять…
— Чого б вони не боліли, мамо. Вони ж одробили он скільки. Відпочивайте, Ви цього заслужили, — торкнулася руки матері.
Жінка взяла до рук посвідчення матері-героїні, що лежало на столі:
— Така проста бомажка, а приятно, що дали, — роздумує вголос.
Потім трішки задумавшись, запитала:
— А хто ото мені його привозив? Кажуть, врач?
— То Олександр Михайлович Бондаренко, — відповідаю жінці. — Він був лікарем, а зараз — заступник голови районної адміністрації (на даний час — голова районної ради).
— Ох і красивий….
Меланія за тим поспішила надвір, щоб занести до хати розкішний кущ хризантем. Недавно викопала, щоб уберегти красоту від морозів. Це улюблені квіти Марії Семенівни.
— Оце під хризантемами і сфотографуємо тебе, — посміхнулася до матері. — Вони дочекалися твого дня народження, щоб і пізньої осені подарувати тобі свою красу…

Логін:
Пароль:
запам'ятати