За вікном автомобіля рясно іде холодний грудневий дощ. Колеса повільно намацують колію на старій ґрунтовій дорозі, що веде понад зораним полем убік від траси. Ми їдемо до Кочубеївки — села, якого вже не існує.
Село це, засноване іще у XVII столітті генеральним писарем Василем Кочубеєм, проіснувало кілька століть. У післявоєнну пору воно нараховувало до 60 дворів та кілька сотень жителів. Деякий час тут був і свій колгосп. Але з примхи радянської влади у 70-их роках минулого століття Кочубеївку була визнано неперспективною. А тому – приреченою на зникнення. Спочатку щезла лінія електромережі, якою ішло до села світло. А далі, спочатку потроху, а потім — масово, місцеві жителі почали виїздити до сусідніх, більш «перспективних», сіл. Хтось осідав у Довгій Пустоші, хтось – у Галущиній Греблі, хтось подався у більш далекі краї. А у Кочубеївці, тим часом, одна за одною зникали хати. Сьогодні ще стоїть, а завтра, дивись, вже й нема – розібрали, розтягли. І скоро там, де нещодавно під горою були забудовані три вулиці, лишилась одна-єдина хатинка, у якій жила Тетяна Олександрівна Деменко. Вона не погодилась кудись переїздити і лишилась єдиною жителькою у цьому опустілому селі. На самоті Тетяна Олександрівна прожила мало не два десятки років – без світла і газу, радіо і газет. Без людських голосів довкола. Час від часу до неї приїздили діти, які допомагали із господарством та городом. Але доки у селі жила остання жителька, жила і сама Кочубеївка. Та у 2007-му Тетяни Олександрівни не стало. А вже у січні 2009-го рішенням сесії обласної ради село було виключене з облікових даних. Тобто, фактично припинило своє існування.
І на цьому сумна історія зниклого села була б закінчена. Але не всі погодились із таким безславним кінцем. Виходець із Кочубеївки Анатолій Цепкало (до речі, рідний брат останньої жительки села Тетяни Деменко) вирішив встановити у зниклому селі пам’ятний знак, який і через багато років нагадував би нащадкам про те, що і тут колись жили люди, які пішли з цієї землі не з власної волі. Гранітний знак було виготовлено і встановлено. А 19-го грудня – у день Святого Миколая – урочисто відкрито.
Доки ми їхали із Нових Санжар до Кочубеївки, Анатолій Цепкало переймався: чи збереться хтось на відкриття у таку жахливу погоду. Адже згори періщить не по-зимовому сильний дощ, збоку пронизує холодний грудневий вітер. Але побоювання його виявилися марними. На урочисте відкриття зібралися кілька десятків жителів Галущиної та Мушиної Гребель, багато з яких є вихідцями із Кочубеївки. Щоб узяти участь у відкритті знаку на місці колишнього козацького села, приїхали і представники новосанжарського козацтва на чолі з генералом Юрієм Дмитренком та полковником Володимиром Хоптою.
Урочисте відкриття розпочав Галущиногреблянський сільський голова Володимир Коба. Він познайомив усіх присутніх із короткою історією села і передав слово голові районної ради Володимиру Левицькому. Володимир Іванович підтримав ідею збереження пам’яті про зниклі населені пункти району. А також пообіцяв, що Кочубеївку обов’язково буде включено до туристичних маршрутів, які з часом проляжуть Новосанжарським районом.
Юрій Дмитренко у своєму слові, як завжди, дивував історичними екскурсами і запевняв учасників відкриття, що Кочубеївка заснована не в XVII столітті, а раніше. Мовляв, у селі тривалий час розводили коней для Запорізької Січі. Можливо, так і було насправді, а може, це лише чергове припущення козацького історика.
Після усіх виступів Володимиру Левицькому, Юрію Дмитренку та Анатолію Цепкалу доручили почесну місію — відкриття пам’ятного знака. Вони розрізали символічну стрічку на гранітній брилі, після чого присутні змогли прочитати вибитий на камені напис, який відтепер слугуватиме своєрідним посланням для нащадків. Відкритий знак освятив лелюхівський священник отець Миколай.
Після цього вихідців із Кочубеївки запросили до мушиногреблянського клубу. Тут вони змогли послухати концерт місцевих працівників культури та за одним столом поговорити і поділитись спогадами про рідне для них село. Організувати такі душевні посиденьки вдалося завдяки спонсорській підтримці директора ТОВ «Чиста криниця» Миколи Цвітченка.
У неофіційній обстановці колишні жителі Кочубеївки розговорились і розповіли про своє село багато цікавого. Так з’ясувалося, що вихідців із маленького новосанжарського села розкидало не лише по всій Україні, але й далеко за її межами. «Коріння» зниклої Кочубеївки проросло у Росії, Канаді, Америці, навіть у Австралії. Зрозуміло, що зібрати усіх їх разом є справою нереальною. Але, принаймні, відтепер у них є день, у який можна зібратися. Адже учасники зустрічі вирішили відтепер щороку 19-го грудня відзначати День Кочубеївки – села, якого не існує, але про яке пам’ятають…
