«У першому польоті ледь не знепритомніла!»
Оксана народилася і виросла у Нових Санжарах. Закінчила Новосанжарський НВК і вступила до Київського національного університету на факультет географії.
На п’ятому курсі удвох з чоловіком подали документи, щоб потрапити на роботу до «Українських авіаліній». Чоловікові передзвонили через кілька днів, а Оксані довелося чекати на дзвінок аж два місяці. Щоб втілити свою мрію — працювати в небі на борту літака — молодій жінці довелося пройти кілька співбесід та медичних комісій.
— Там випробування, як у космонавтів, — згадує вона, — тебе крутить, усе навколо мигає, блимає.
Нарешті Оксану таки прийняли і вона піднялася на борт літака, щоб здійснити свій перший політ у якості бортпровідниці. Літак мав здійснити рейс із Броварів до Цюріху. Жінка піднялася на борт разом з інструктором, який мав допомагати у першому польоті. Зліт пройшов нібито нормально, але потім Оксана припустилася помилки.
— Я подивилася в ілюмінатор і побачила, як далеко земля! Одразу виникло відчуття відсутності землі під ногами. І мені стало погано, — жінка ніяково посміхається. — Інструктор мені говорить: «Ти що? Ану перестань! Якщо на тебе пасажири подивляться зараз — уявляєш, яка буде паніка?!». І я зібралась та заспокоїлась. Але потім при зльоті все одно намагалась не дивитись на землю.
Після того, як молода бортпровідниця увійшла у звичний режим роботи, вона почала літати, як і всі, по 8-10 рейсів на місяць.
— Ми з чоловіком багато де бували. В основному — це Європа. Франкфурт, Лісабон, Відень, Париж, Барселона. Кожне місто має свою неповторну архітектуру і красу. На інші континенти також літали. Із дозаправкою робили рейс до Японії, бували у Таїланді, на Маврикії. Доставляли до Африки українських моряків.
Оксана не лише накопичувала враження про далекі країни, вона ще й ділилася ними із читачами солідного журналу «Мир туризма». Багато і детально писала про кожну країну, про особливості міст, про те, як швидше дістатися того чи іншого потрібного туристу місця. У журналі розповіді друкували, але гонорарів спостережливому бортпровіднику не платили.
Усього Оксана пролітала два роки. За цей час встигла набратися досвіду та впевненості при роботі на борту.
— Кожного дня — різні люди та різні проблеми. Хтось чимось незадоволений, хтось нервовий чи напружений. Ми повинні за цим стежити і одразу згладжувати конфлікти, вирішувати непорозуміння та суперечки. Взагалі, бортпровідники — це оборонний щит авіакомпанії. Адже усі нарікання та докори сиплються якраз на них. Але бортпровідник повинен відпрацювати так, щоб людина після перельоту не пішла і не поскаржилась на компанію.
Після двох років роботи Оксана завагітніла і її, відповідно до її становища, списали на землю. Але жінка не втратила потягу до мандрів, навіть тоді, коли вже з’явився спочатку животик, а потім народився син — Філіп.
— Раз на рік бортпровідників преміюють можливістю полетіти за кошт компанії, куди захочеться. От ми з чоловіком і літали. Коли була вагітна, відвідали Санкт-Петербург. Коли сину було вісім місяців, злітали у Грузію. А коли Філіпу виповнився рік, побували у Латвії.
«Я роблю копії картин відомих художників із шерсті»
Коли Оксана вийшла у декрет і тимчасово не змогла літати, жінка зацікавилась творчістю.
— Я ще коли у школу ходила, то щось собі «хімічила», — згадує моя співрозмовниця, — щось шила для дому, в’язала якісь серветки. А це вже, коли була вагітна, зацікавилась плетінням з бісеру. Плела з нього квіти.
Одного разу Оксані на очі потрапив виріб зі шкіри. І її думки почали рухатися у цьому напрямку: а що можна з неї цікавого зробити? У квартирі якраз була старенька затерта овеча шкіра, і Оксана почала думати, як її використати, щоб вийшло щось гарне. За інструкціями звернулася до Інтернету. І дуже швидко знайшла там інформацію про мокре валяння шерстю. Спробувала зробити щось сама.
— Але з тієї шкіри нічого путнього не вийшло, — згадує Оксана, — я тоді не знала, що шерсть буває різною. З однієї роблять тоненькі кофтинки, з іншої — сумки або валянки.
Але з часом жінка освоїла техніку і в неї почало виходити. Коли вже шерсть почала добре привалюватись і виріб не розпадався на шари, Оксана взялася за створення картин.
— Я брала цікаві для себе мотиви — картини маслом чи аквареллю — і намагалася передати їх у шерсті, — пояснює майстриня. — Звичайно, мої роботи виходять менш детальні та чіткі, але те, що вони виконані з шерсті, додає їм оригінальності та цікавості.
Спочатку Оксана займалася валянням шерсті виключно для себе. Коли робота виходила, це додавало їй впевненості та натхнення. А потім незвичайній художниці прийшла думка виставити свої роботи у Інтернеті. Спочатку ніхто картинами не цікавився, але потім Оксані Макаровій написала жінка з Москви, яка захотіла купити її картину. Це стало для молодої жінки додатковим стимулом. Після того з Інтернет-виставки вона продала ще кілька своїх робіт. Більшість із них — за кордон.
— На жаль, в Україні такі вироби не затребувані, — констатує Оксана, — одна така картина коштує 600-800 гривень. Люди дивляться і говорять: «Ну-у, гривень за 200 я б купив…». А росіяни готові платити більші гроші за креативну та оригінальну річ. Наприклад, моя постійна клієнтка з Москви замовила мені ряд робіт. І я зробила з шерсті копії картин відомих художників.
Можливо, причина такого ставлення українців до оригінальних виробів — у елементарній відсутності грошей. У росіян та інших іноземців їх, можливо, більше. Як би там не було, але за рік картини Оксани Макарової замовляли з Москви, Ростова-на-Дону, Усурійська, навіть з Норвегії. Продажів могло б бути більше, якби в Україні були потужнішими так звані Інтернет-майданчики, з яких можна продавати свої вироби. А на європейські українцю потрапити дуже складно.
На самих лише картинах жінка не зупиняється. Оксана демонструє свої роботи і розповідає, що з шерсті можна зваляти що завгодно — шарфи, палантини, скатертини, жилети, навіть взуття.
— Звичайно, зараз працювати не так легко, бо активно заважає мій син Філіп, — сміється жінка, — тому шерсть потрібно ховати, картини вішати на стіни.
Оксана показує оригінальний шарф із шерсті і заразом розповідає про технологію його виробництва. Щоб гарно зваляти річ, треба її приваляти 600 разів у один бік і ще 600 — у інший. Майстри, які роблять товщі речі, при цьому користуються скалкою або молотком. Речі з шерсті потребують тривалого часу на виготовлення, але натомість дуже зручні та гарно тримають тепло.
Згадуючи свій перший досвід з валяння, Оксана наголошує, що при валянні потрібні не лише фантазія і любов до творчості, але й математичний розрахунок. Адже річ при валянні обов’язково «сідає».
- Колись я цього не врахувала і спробувала зробити квітку із шерсті. Після валяння та сіла і стала просто мікроскопічною.
Зараз уже майстриня має досвід (хоча займається валянням менше року) і може зробити сама собі шерстяний жилет, точно підігнавши розмір.
Після року заняття валянням Оксана вже може дозволити собі провести міні-виставку своїх картин у Нових Санжарах. Хотіла б провести велику виставку в Києві, але для того потрібна зала. Поки що незвичайними картинами Оксани Макарової можуть помилуватися новосанжарці у читальному залі районної бібліотеки. Багато з них не одразу помічають, що картини якісь «незвичні». А коли дізнаються, з якого матеріалу вони зроблені, — щиро і захоплено дивуються.
— Особливість техніки валяння шерстю дозволяє кожну картину зробити неповторною, — говорить Оксана. — Я колись зробила три картини з шерсті, повторивши роботу відомого художника. І усі три копії були різними!
Зараз Оксана Макарова разом із своєю сім’єю мешкає у Броварах, займається творчістю, створює вироби із шерсті, виховує маленького сина та мріє повернутися на роботу —на борт літака, в небо.
