Вже напевне ніхто й не пам’ятає ті часи, коли придбати більш менш нормальний одяг було справжньою проблемою для пересічного українця. Воно й не дивно – з часів розпаду Радянського Союзу з його постійними дефіцитами і «блатом» минуло майже тридцять років. Ціле покоління народилось і виросло від того часу. Потім років так з десяток всю Україну одягали виключно Туреччина із Польщею, а «барахолки», тобто речові ринки, стали звичним атрибутом будь-якого обласного центру.
Зараз же одягу та взуття в Україні ледве не надлишок. І головне – кожен має змогу вибирати. Комусь до вподоби бутіки, в яких можна купити Маєчку тисяч за 10 гривень. Ще хтось обирає секонд-хенд. Де тут ж Маєчку із тією ж лейбою можна купити вже за сто гривень. А ще декому понад усе кортить скупитися у так званому «конфіскаті», де все за ті ж сто гривень можна одягтися з ніг до голови.
Жителька Карлівки Валерія Стрюк розповідає, що вона вже кілька років визначає якість одягу по запаху. Жінка говорить: «Безумовно, в дуже дорогі магазини я не ходжу. Хоча й нормально заробляю, але не бачу сенсу витрачати тисячу чи дві гривень на якусь блузочку, кофтинку чи сандалики». Тому жінка віддає перевагу магазинам масового одягу, тобто широтребу, або торговим точками, де продають сток і секонд-хенд. Валерія пояснює: «По-перше, тут недорого можна знайти гарний одяг будь-якого розміру і фасону. Наприклад, я вважаюся повною жінкою і мені підібрати сукню мого розміру не так просто». Речові ринки і магазини, де продають китайський та інший ширпотреб, який чомусь називають конфіскатом, Валерія обходить десятою дорогою. Вся справа в тому, що жінка страждає від алергії на різкі запахи. Вона каже: «Колись я зайшла в один наш магазин, де можна купити туфлі за 30 гривень і тапки за 12. То через 15 хвилин ледве не втратила свідомість. Там такий сморід, що мій організм його просто не витримує». Валерія Стрюк з жахом уявляє, що відбувається з тілом людини, яка все ж таки зважується купляти подібну продукцію.
