Курахове. Контрольно-пропускний пункт на в’їзді до української військової частини. На скутері під’їжджають двоє: за кермом хлопець років чотирнадцяти, позаду нього — жінка, очевидно, мати. Прохають покликати двох бійців «Карпатської Січі».
— Мы здесь уже почти свои. И они нам — как родные! — широко і щиро усміхається жінка.
Доки «карпатцям» передають, що до них приїхали гості, ми розмовляємо з матір’ю та сином. Виявляється, що вони — корінні донеччани. Тільки не ті, котрі: «Рассія! Рассія!» і «Путін! Путін!», а нормальні донеччани. Виявляється, є і такі. Мати завжди мала свою позицію і не приховувала її. Зокрема, минулої зими активно їздила на Майдан. Так-так, саме на Майдан, а не на Антимайдан, де донеччан було чимало. Її син у Донецьку ходив чи не у єдину українську школу. Мав патріотичні погляди і безліч друзів у соцмережах, переважно із Західної України.
— Вы не думайте, что у нас все сепаратисты, все за Россию. Тогда, весной, когда все это начиналось, много людей выходило в Донецке на улицу именно за Украину. Но тогда активистов просто убивали за украинский флаг или даже за ленточку на одежде…
Тим, кого сепаратисти не забили на проукраїнських акціях, довелося у спішному порядку залишати Донецьк. Моя співрозмовниця потрапила до чорних списків так званої ДНР як активістка Майдану. Кожного дня її могли заарештувати. Проте покинути все і залишити рідний дім сім’я довго не наважувалась. Аж доки їх будинок двічі не накрило «Градом».
— Ми сидели в погребе под деревянным полом и слышали, как все вокруг рушится. У соседей обвалился потолок и чудом не накрыл женщину, которая сидела возле стены. Когда мы выбрались из подвала, у меня руки и ноги тряслись. Потом обстрел повторился. И мы начали собирать вещи.
Речей виявилось «багато»: все найнеобхідніше вмістилося у двох великих сумках. Із ними родина перебралася до Курахового, де півроку жила на квартирі у одного господаря, а потім перебралася до іншого.
— Наш первый хозяин сепаратистом оказался. У него дети после прошлогодних событий в Крым перебрались — поближе к России. Правда, в этом году почему-то вернулись назад, видимо не понравилось им там. А мы переехали к другому хозяину, он сам нас пригласил, нормальный человек, за Украину.
Доки ми говоримо, із воріт частини виходять двоє бійців «Карпатської Січі». Жінка і юнак їх обіймають, як рідних, передають якісь пакети. Пояснюють: там смажені кури, цигарки, якісь сувеніри та подарунки для бійців. Солдати зніяковіло посміхаються і дякують своїм друзям-волонтерам.
Бійці зникають за воротами частини. Жінка і хлопець махають їм руками. Потім сідають на скутер.
— Мы еще приедем! — обіцяють на прощання.
Махаю їм рукою. І думаю. Адже ми часто напівсерйозно, напівжартома пропонуємо або віддати Донбас сепаратистам, або відгородити його від решти України колючим дротом, або подарувати Росії. Але як же тоді бути із українським Донбасом? У ньому ж є ось такі люди, які не зрадили свою державу, не піддались масовому зомбуванню і залишилися Людьми. Саме завдяки їм Донбас має шанс на повернення. Не сепаратистський, не проросійський, не чужий нам. Інший Донбас, який є у таких світлих людях.
