В Україні у розпалі кампанія з виборів до місцевих рад. Звичайно ж, не залишились осторонь і наші Кобеляцький, Новосанжарський, Царичанський та інші райони. Сотні земляків вирішили поборотися за посади керівників органів місцевого самоврядування або за мандат районного, міського, селищного чи сільського депутата. Зафіксовані навіть своєрідні рекорди. У Кобеляцькому районі за право два роки керувати (нагадаю, що у 2017 році мають відбутися нові вибори) малесенькою Кунівською сільрадою боротимуться вісім чоловік. Напевно, ця цифра може претендувати на рекорд за кількістю кандидатів на душу населення. Точніше, виборців. Аж 260 чоловік прагнуть стати міськими депутатами. Конкурс — десять чоловік на місце. У районну раду намагаються потрапити більше трьохсот чоловік.
І нібито це й непогано, коли громадяни виявляють таку активність. Справжнє свято народовладдя. Усі щось знають, вміють і прагнуть щось змінити. Між тим, розмови із кандидатами, вони ж — потенційні депутати, не дають приводу для оптимізму. Люди елементарно не знають і не розуміють, навіщо вони йдуть у владу. Найвідвертіші зізнаються, що їх попросили. Або сподіваються щось отримати для себе особисто. Деякі несуть маячню про наведення порядку, боротьбу з корупцією. Найбільш буйні обіцяють запустити заводи, підняти пенсії та знизити тарифи на комунальні послуги. Одним словом, обіцяють, аби обіцяти. Із розмов з двома десятками таких «народних обранців» лише один видав дійсно адекватний текст і план дій у якості депутата.
Так що, шановні земляки, вони ж — виборці, не надто переймайтеся тим, хто стане вашим міським, селищним чи сільським депутатом. У вашому житті чи житті вашого населеного пункту принципових змін не буде. А якщо вони, зміни, й відбудуться, то це залежить від влади державного рівня.
Та не потрібно впадати у відчай. Цей текст зовсім не означає, що «все пропало». Просто потрібно ще трішки часу, аби змінились люди, змінилась їх свідомість. І прийшло розуміння, що не люди з мандатами змінюють цей світ, роблять його кращим. І зовсім необов’язково бути членом якоїсь партії, мати якийсь мандат, аби стати корисним членом суспільства. Наведу приклад.
Нещодавно повернувся із подорожі до Львова. Їдучи до міста Лева, робив зупинку в маленькому містечку Малин Житомирської області, щоб переночувати у друзів, із якими десяток років не бачився. І відкрив для себе по-справжньому корисну для суспільства людину. Звати її Оля Гура. Вона не є членом партії, на балотується ні до якої ради. Але приємно шокує.
Оля кожного дня ходить до місцевого лісу. А всі ж ми знаємо, у якому стані знаходяться більшість зелених насаджень поряд із населеними пунктами. Гори сміття, повалені або зрубані дерева — саме такою є типова картина «людської» діяльності.
А ось у лісі, в який ходить Оля, навіть недопалків немає. А все через те, що людина кожного дня, із року в рік, обходить кілька гектарів лісу і збирає сміття. І при цьому не рве на собі вишиванку, не «піариться» у пресі і грошей з бюджету не просить. Щоправда, гроші їй таки дають. Гранти на сорок тисяч доларів людина отримує. Але то — гроші з американського бюджету. Американці дають, бо бачать, що людина робить дійсно корисну для свого містечка, країни, планети Земля справу. І бачать, що гроші ті йдуть не на придбання чергового «джипа», а на покупку контейнерів, пакетів для збору відходів та інші потрібні речі.
А ви кажете, депутати, мандати, наведення порядку. А слабо кожного дня в лісі з десяток років поприбирати?
