Цієї осені виповнюється 40 років з того дня, коли Кобеляцька міська школа №2 вперше гостинно прийняла у своїх класах учнів. Ця історія про те, як будували один із найбільших і найкращих навчальних закладів у Кобеляцькому районі.
Уже кілька поколінь кобелячан та гостей райцентру звично милуються чудовою будівлею школи №2. Але далеко не всі знають і пам’ятають, як цей навчальний заклад будувався. Тому моя розповідь для них. Старше покоління нехай згадає ті славні дні і роки, а молодь нехай вчиться тому, що було добре і, водночас, не повторює помилок своїх батьків. Адже тоді, сорок років тому, як і зараз, було багато хорошого, але вистачало і проблем та помилок. А, можливо, мої спогади колись знадобляться краєзнавцям, які зберігають історичні дані про рідні Кобеляки.
Я пам’ятаю процес будівництва школи №2, як ніхто добре. Адже в семидесяті роки минулого століття розпочав свою трудову діяльність. А в 1975 році працював на посаді заступника директора школи з господарської частини. Так що, у комплектації школи приймав безпосередню участь.
Розпочалося будівництво влітку 1975 року. Навантаження було просто шалене. Працювати доводилося по чотирнадцять годин на добу, без вихідних. Протягом усього літа забивали сваї. А восени до роботи приступили будівельники ПМК-69, яким керував Анатолій Проскурня. Брали участь у будівництві і батьки дітей, які мали навчатися у новій школі. Відповідне рішення прийняла міська рада і батьківський комітет. Кожен мав відпрацювати певну кількість годин. Лише залучивши всі сили і можливості, можна було завершити будівництво у визначені терміни. Так що, працювали у шаленому темпі.
У кінці жовтня надійшли перші гроші, перераховані швейною фабрикою. Швейники перерахували аж 170 тисяч радянських карбованців. Поясню тим, хто не знає, що тоді практикувалися такі методи, коли кошти на спорудження соціальних об’єктів надавали підприємства. А їх, прибуткових підприємств, було на той час у Кобеляках досить багато. Саме тому величезний внесок у побудову школи зробили і швейники, і «Сільгосптехніка», і промкомбінат «Зоря», і автопарк. Величезну роль зіграла і тодішня міськрада на чолі з Ігорем Мірчуком.
Із 1 грудня розпочалося централізоване фінансування. І одразу, не дивлячись на зимову пору, дні стали ще «гарячішими». Почало надходити обладнання для школи: парти, столи, дошки, шафи. Усе це необхідно було десь розмістити. Були задіяні всі підвали не лише старої школи, а й СПТУ-43, будівля колишнього літнього кінотеатру, що знаходилась у нинішньому парку Богдана Хмельницького. Одночасно ударними темпами працювали будівельники Анатолія Проскупні. Восени вони розпочали зводити стіни, а навесні «коробка» нової школи вже була готова. У травні розпочалися облицювальні роботи.
І ось настало літо. У більшості працівників школи почався період відпусток. Але лише не у директора Ольги Корсун та не в мене. Допрацювались ми до того, що директор потрапила до лікарні через проблеми із серцем. Мені одразу стало ще «веселіше». А тут ще й привезли партію дуже «якісних» меблів. Завезені стільці та столи буквально розсипалися ще до того, як їх мали встановити у класах. Довелося оббивати пороги в обласному управлінні освіти, прохаючи замінити неякісні меблі. Урешті дозвіл був даний. Але чиновники поставили умову: нові меблі потрібно було завозити самостійно. Та вирішили ми і цю проблему.
І до 1 вересня нова чудова школа була повністю збудована і укомплектована. На той час вона стала однією із найкращих у Полтавській області. Були в школі і найсучасніші хімічний, біологічний, фізичний, історичний кабінети, кіноапаратура, фотолабораторія, механічна майстерня. Одних лише лиж завезли 1200 пар. Були й спортивні костюми для дітей та інший інвентар. Усього на комплектацію школи витратили півтора мільйони радянських карбованців. Думаю, що на сьогоднішні гроші це десь близько 40 мільйонів гривень.
І ось перший дзвоник. І прийшло нас, тих, хто працював у школі, близько ста чоловік. Усі молоді, веселі, усміхнені. Зараз, коли на подвір’ї школи №2 звучатиме її сороковий дзвоник, нас залишилося десять. Від щирого серця вітаю зі святом ветеранів, які пережили ті важкі, але дуже цікаві роки, коли будувалася школа. Це — Віра Чигрин, Станіслав Челідзе, Валентина Андрейко, Аким Дубина, Тетяна Грушко, Галина Онищенко, Любов Несвіжа, Алла Козлова. Вітаю і тих, хто продовжує доности до дітей розумне, добре і вічне. Зі святом вас!
