Тижневик «ЕХО» започатковує нову рубрику «Утекти із Кобеляк». У ній журналісти знайомитимуть вас із людьми, які є вихідцями з райцентру чи району, але стали відомими за їх межами.
Одному з перших, кому вдалось «утекти з Кобеляк», був Олег Терновий, колись мешканець села Лісне, а тепер актор Київського театру імені Івана Франка.
— Олеже, розкажи про себе, щоб познайомити тебе з читачами.
— Добрий день. Приємно, що в мене на рідній землі беруть інтерв’ю. Так, свої шкільні роки я провів у Лісному. Навчався у НВК №1. Ще зі школи мене тягнуло у творчість. Я відвідував вокальний гурток у Будинку дитячої творчості, де займався в Андрія Уткіна. Під час виступу на День захисту дітей мене запримітили музиканти Олександр Тітаренко й Олександр Ісакій. Ці хлопці грали в рок-гурті «Сталкер» і активно шукали вокаліста. Саме з цього почалось більш справжнє занурення в творчість. Ми активно репетирували. Виступили на фестивалі «Червона рута». Це було нове життя, у якому я дуже інтенсивно зростав. Крім того, у всіх шкільних заходах я брав активну участь. Навіть був капітаном «кавековської» команди. Тобто, усе, що було пов’язане зі сценою, допомагало самовиразитись, мене дуже цікавило. За цей період склалися доленосні знайомства. Я познайомився з Сергієм Коломійцем, який відкрив для мене світ поезії, драматургії й театру. Саме він допоміг мені з вибором вуза і вселив віру в себе. Оскільки моє бажання не поділяли рідні. А Сергій Аркадійович підтримав і сказав, що варто спробувати вступити в Київський театральний університет. Диво сталось: я вступив.
— Зараз ти актор кіно і театру. Ти граєш у Київському національному театрі імені Франка й театрі «Браво». Скажи, будь ласка, де актор по-справжньому розкривається, на сцені чи в кіно?
— Безумовно, у театрі. Це зовсім різні технології. Кіно знімається окремими сценами. Його якість і успіх, у першу чергу, залежать від технології. У театрі в тебе немає часу робити дублі, немає змоги монтувати. Протягом виділеного часу ти маєш вивчити текс, пройнятись ідеєю автора. Актор починає жити п’єсою, у якій грає.
— На твою думку, яка твоя найвдаліша роль як актора театру?
— Сезон 2015/16 року став для мене найбільш плідним і найцікавішим за увесь період роботи. Я отримав три ролі, які були мені надзвичайно близькі. І вважаю, що я в них розкрився. Перша — сучасна казка «Мама сказала «Ні», де я зіграв хлопчика Остапчика. Потім був антипризний проект «Кафе «Респібліка», у якому мені дісталась головна роль молодого політика Харитона. Третій проект відбувався спільно з чеським посольством в Україні. Ми поставили п’єсу Вацлава Гавела «Санація». Я зіграв архітектора Альберта.
— Яку роль і в якій п’єсі ти хотів би зіграти?
— Гамлета. Чим далі працюю в театрі, тим більше захоплююсь цієї п’єсою і головною роллю. Шекспір писав настільки просто і яскраво, що сюжет можна підставити під події різних епох і поколінь.
— Олеже, ти був актором другого плану, грав головні ролі. Чи хотів би спробувати себе в ролі режисера?
— Я зараз навчаюсь на режисурі, останній курс. Мотивом послужило те, що сьогодні відчувається дефіцит хороших режисерів. Тому обов’язково спробую себе в цьому напрямку.
— Із розвитком телекомунікаційних технологій, чи не відчувається брак глядачів на п’єсах?
— Ні, люди ходять у театр. Глядач театральний є. До того ж, він різновіковий. Та є й інша сторона медалі. Коли я сиджу в залі під час п’єси, то бачу, що люди дістають телефони і починають щось там шукати. Не розумію, можливо, їм стає не цікаво? Тоді виникає питання, навіщо ти прийшов у театр? Хоча багато залежить і від рівня театру.
— Назви три основні причину, чому варто ходити в театр?
— По-перше, це живе мистецтво, яке неповторне у всіх своїх проявах. Навіть якщо вистава грається в сотий раз, усе відбувається по-новому, бо на сцені грають живі люди. По-друге, театр — надзвичайно емоційне явище, яке висмикує людину з її приземлених і буденних думок та підносить на новий, більш глобальний рівень. По-третє, усе, що відбувається на сцені, актори і глядачі переживають разом. Живі речі є неповторними й актуальними завжди.
— Чи багато в тебе шанувальників?
— Звичайно, що такі люди є. Це театрали, які ходять майже на всі вистави. Вони нас, акторів, просто вражають. Я впізнаю їх у перших рядах. Театрали чекають, що на поклоні ми маємо дивитись саме на них. Такі шанувальники виносять квіти конкретним акторам після вистави. Після кількох випадків зрозумів, що моя творчість також подобається глядачам. Як кажуть, на кожного актора є свій шанувальник.
— Ти як актор живеш театром чи просто граєш свої ролі на сцені?
— Я вважаю, що мрія і ціль людини — це те, без чого вона не може жити. Я не уявляю себе без сцени і театру. Хоча в театрі вистачає людей, які там формально працюють. Мені не зрозумілі їх мотиви, навіщо вони обрали цю професію. Та для мене достатньо ознак, які вказують, що це моя справа, від якої я черпаю віддачу.
— Що тобі додає впевненості на сцені?
— Я вважаю себе відповідальним актором, який якісно проводить репетиційний період. Перед кожною виставою я готуюсь, повторюю текст ролі, мізансцени. Саме відповідальність додає мені впевненості. Є актори, які нормально почувають себе не готуючись, та я не можу назвати їх роботу якісною. І глядач відчуває це.
— Актори театру — це успішні й забезпечені люди, у яких немає браку в роботі? Чи вам доводиться боротись за свої ролі і показувати, що саме ви їх достойні?
— Це все виключно індивідуально. Є актори театру успішні. Є самородки, талановиті й обдаровані від природи, яких глядач любить за їх чарівність. Є актори, котрим, як кажуть, не дано. Вони потрапили не в свою професію. Таким людям складно, вони плетуть інтриги і думають, що треба «вигризати» кожну роль. Тобто, актори дуже різні. Я вважаю, якщо ти прийшов із любов’ю в цю професію, ти маєш з любов’ю творити. Звичайно, бувають причини засмучуватись. Та треба розуміти, чого хочеш ти і на що націлений.
— Щоб ти побажав землякам?
— Я хотів би побажати більше віри в краще, думок, націлених на краще. Пам’ятайте про те, що ви завжди маєте вибір. Виносьте з усіх ситуацій щось позитивне. Націлюйтесь на позитив, добро і любов.
