Редакційна до цього номера газети вже написана. Та зважуся написати ще одну, відступивши від правил і традицій. А перша почекає до наступного номера. Сісти за клавіатуру комп’ютера примусили дві статті, прочитані практично одночасно. Одна із них авторства Валерія Коробчинського — надрукована в цьому номері на п’ятій сторінці. Другу, автором якої є чоловік, котрого не знаю, опублікована в інтернет-виданні «Utiliter». Підписана вона Нугзаром Готітідзе. Можливо, це псевдонім, можливо, справжнє ім’я та прізвище. Це — не надто важливо. Більшу цінність має зміст. Автор звертається до росіян і порівнює їхню і нашу, українську, традиції відзначати 9 травня із тим, як подібну урочисту дату відзначають в Ізраїлі. Там, у далекій державі, яку вічно не люблять і яка вічно воює та перемагає, 11 травня відзначають День пам’яті або Йом Ха-Зікарон. У цей день усі жителі Ізраїлю протягом двох хвилин вшановують пам’ять загиблих у численних війнах солдатів. Усе зупиняється, усі встають і дві хвилини мовчать, схиливши голови. Так люди висловлюють свою скорботу за тими, хто вже ніколи не житиме, не народить дітей, не виростить сад, не буде радіти сонцю і вітру. Там немає Дня Перемоги. Тому що там, постійно воюючи і постійно розбиваючи збройні сили противника, усвідомлюють, що по великому рахунку у будь-якій війні немає переможців. Якщо війна розпочалася, якщо люди взяли в руки зброю і почали вбивати собі подібних, то це вже поразка. Поразка незалежно від того, хто кого через рік-два, через десятиліття чи століття анексує, хто кому платитиме контрибуцію і чий прапор піднімуть над головною будівлею противника. Адже у війні будуть гинути люди, чиїсь батьки, сини, доньки, внуки, чоловіки. А інші будуть вбивати, беручи на себе смертний гріх, котрий засуджують усі релігії. Пропагандисти потім розкажуть, що то були святі жертви, що то була війна визвольна, справедлива, героїчна чи ще якась. Епітети придумають і слова підберуть. Аби тільки виправдати сотні чи мільйони смертей. Аби тільки інші люди не починали задумуватись, а були готові знову і знову йти на війну, гинути і вбивати.
Насправді ж будь-яка війна за визначенням не є справедливою. Адже давно і не мною було дане чітке формулювання, що війна є лише продовженням політики іншими методами. І все. Не більше, і не менше. Просто політики наробили помилок через свою дурість і жадібність, а платять за це своїм життям мільйони інших людей, які вбивають один одного.
Зараз у нас триває інша війна. Сотні тисяч українців, росіян, представників інших народів дивляться один на одного через приціл. А потім натискають на спусковий гачок і вбивають. Або вбивають їх. Сотні тисяч по обидва боки фронту думають, що воюють за праве діло, адже з одного боку — сєпари, злочинці, наркомани, з іншого — нацисти, карателі, хунта. Насправді ж вони, ще вчора мирні і добрі люди, як завжди розплачуються за чужі помилки, зроблені дурними і жадібними політиками.
Не знаю, чим закінчиться ця війна. Не знаю, як будуть відзначати цей день перемоги. Напевне, щось придумають. Хоча, що там вигадувати, усе вже давно придумано. Знову будуть уроки героїзму та мужності в школах. Лише замість сивочолих ветеранів однієї війни до дітей приходитимуть юні ветерани війни іншої.
Напевне, краще було, аби замість уроків героїзму в школах проводили уроки гуманізму і читали дітям книги німця Ремарка та росіянина Астафьєва. А також згадували слова Фрідріха Великого «Якби наші солдати розуміли, чому ми воюємо, то неможливо було б вести жодної війни».
Але так не буде. Будуть уроки героїзму. Історія вчить лише тому, що вона нічому не вчить.
