Без надії сподіваюсь

(Лист до редакції газети «ЕХО»)
Маючи досвід скаржника, хочу висловити свою думку по мотивам двох останніх статей Олександра Андрейка в тижневику «ЕХО». Так звані, «гілки влади» «вирощені» у нас так, щоб людина не могла нічого добитися. Доводилося бачити у Олександра Тарасовича метрові стоси безрезультатних звернень до різних інстанцій — результат багаторічного пошуку справедливості. І де вона? Я безрезультатно «провоював» з місцевою владою 5 років і нічого з місця не зрушив. З допомогою Людмили Пряхіної вдалося «вирвати» у прокуратури підтвердження факту порушення законодавства міськрадою. Ну, і що далі? Міський голова стоїть на своєму. Потрібно звертатися до суду. Припустимо, що суд стане на захист закону. Але хіба судові виконавці будуть «піднімати» руки депутатів при голосуванні? І коло замкнулося. Можете скаржитися на депутатів їхнім партбосам, вам пояснять, що змушувати однопартійців діяти по закону - недемократично. І це при тому, що органи місцевого самоврядування зобов’язані діяти виключно у межах та у спосіб, які передбачені Конституцією і законами України. При товаришу Сталіну таким депутатам «пришили» б, і небезпідставно, антидержавний зговір, а у нас замкнене коло, створене владою. І ми радіємо, так званій, демократії, яка на ділі є лохотроном, ще й ратуємо за розширення повноважень місцевого самоврядування. «По колу» можна безрезультатно вирішувати будь-які інші питання. З Києва скаргу направлятимуть до прокуратури, з прокуратури до суду, з суду в прокуратуру і т. д. Розповідають, що скаргу щодо неналежного розслідування справи про загибель молодих дівчат передали в руки самому, бувшому, Гаранту! І що з цього? Інвалід війни Сапарніяз Ісаков воював з фашистами 4 роки і таки відсвяткував Перемогу. А для перемоги у «війні» з нашою владою, яка протиправно позбавила його житла, довелося воювати 5 років. І якби не чергові вибори Президента, то «воювати» б Ісакову ще не один рік.
Так от, я змушений визнати - будь яка писанина є марною тратою часу і нервів. Українці нікому не потрібні, їх дезорієнтують, виносячи на перший план турботу про кажанів, кішок, будуючи собачі притулки. І в цей же час живих людей безкарно, шахрайськими методами, викидають «під тин» по всій країні. Коли у людини горе і потрібна дорога операція, то по ТВ крутять ролик з закликом допомогти коштами. А по іншому каналу повідомляють, що кандидат у президенти витратив на обрання себе, хорошого, більше 100 млн. грн., обіцяючи усім, зокрема, належну медичну допомогу.
Аби створити враження, що земля нікому не потрібна, знищується село. Ініціатори її продажу бідкаються в ЗМІ: «Пенсіонери не діждуться аби продати ділянку та купити ліків». В іншому місці читаємо, що відома фармфірма продає вітамін С у десять тисяч разів дорожче собівартості. Чому б не обміняти медпрепарат на землю, яка, до речі, за влучним висловом М. Твена, «більше не виробляється». Аскорбінка - приклад, з іншими ліками подібна ситуація. Ми зайва біомаса, яку потрібно скоротити, і цей процес «обставили» словами «криза», «немає коштів» і т. п. Щоб ми нічого не запідозрили й ознак геноциду не помітили, нам щодня нагадують про тридцяті роки минулого століття. При цьому ніхто не відповідає на запитання, — хто кризу створив і чому вона не вражає олігархів?
Олександр Андрейко пише: «Я в 2002 році із світлими намірами пішов у депутати районної ради», і далі — «...жодну з моїх ініціатив ніхто не підтримав». Таких людей намагаються виставити дурнями, на них дивляться, як на прокажених, обходять стороною, перестають вітатися. Подібне я відчуваю і на собі. Мене пропонували включити до списків кандидатів у депутати на місцеві вибори. Я навмисне запитав: а навіщо? Відповіли: тобі так буде зручніше боротися з владою. Начебто логічно. Але тепер у мене запитання: навіщо боротися з владою, яку обрав народ? Це ж рівнозначно тому, що боротися з народом. І я відмовився.
Так що, шановні активісти і громадські діячі, вся ваша боротьба нічого не варта, доки не буде підтримки людей. А її не буде. Дарма Ігор Філоненко у кожному номері «ЕХО» намагається пробудити у людей відчуття гідності. Все це марно. Підтвердження цьому - наша багатовікова історія. Почитайте Шевченка: «А ми дивились, та мовчали, та мовчки чухали чуби. Німії подлії раби,..», чи Л. Українку: «Так, ми раби, немає гірших в світі!» і далі: «… ми раби, невільники продажні.», чи сучасного Б. Олійника: «..коли б нас вчергове не купили, Хіба б ми у чергове продались?!», чи нашого земляка В. Плужника: «Талановитий, не ледачий, По всім параметрам взірець, От тільки в звивинах нестача Чи повилазило, не бачиш? Твоїм горбом будує дачі Тобою обраний гравець».
За радянських часів зі сцени палацу Україна читали «Заповіт», а зараз? Пропозиція до відділу культури: включіть до репертуару концерту, якщо такий буде проводитися при святкуванні дня народження Шевченка, читання «Заповіту». Думаєте, включать? Чи, думаєте, зал почне вимагати, скандуючи? А міг би й вимагати. От вам і воля разом з демократією. Радянський Союз успішно розвалили, виконавши заморську директиву. І що на нас очікує у «вільному плаванні», не відомо. Заперечите, народ не винний, то зомбуючі технології, перед якими «спочивають» Мессінг і Кашпіровський. Може й так, але «людина розумна» повинна протистояти їм, а не слухати все, вибачте, з роззявленим ротом. В будь-якому випадку, звинувачувати потрібно самих себе.
Отже: «Все тільки починається», — таким був лозунг одного з кандидатів у Президенти.
Незважаючи на песимізм, пропозицію Олександра Андрейка по проведенню зборів громади підтримую. А чи хто прийде...

PS: Доводилося десь прочитати такі віршовані рядки:
«Поклавши совість в банк на зберігання,
Із награбованим у Матері добром,
Ідуть пани — немов у них змагання —
До усипальниці Тараса над Дніпром.
Ідуть пани… Понадувавши пики,
Кладуть вінки Поетові до ніг…
А він мовчить, сумний і яснолиций,
Як совісті мовчазний оберіг…»

Логін:
Пароль:
запам'ятати