Вхід | Реєстрація

Хуcен Каншаов - визволитель Полтави

37-річний уродженець Північного Кавказу Хусейн Нахович Каншаов встановив червоний прапор у центрі Полтави ранком 23 вересня 1943 року. Відважний розвідник нагороджений за свій вчинок орденом Вітчизняної війни І ступеню. Про це свідчать скупі дані Центрального архіву Міністерства оборони Російської Федерації та спогади Маршала Радянського Союзу Івана Конєва. На жаль, імена багатьох воїнів інтернаціональної армії колишнього СРСР незаслужено забуті. Інколи люди ніби розчинялися у вирі війни. І не залишалося ні документів, що могли підтвердити факт їхнього існування та бойові заслуги, ні листів додому, ні самого дому та його мешканців… Незвичне прізвище Хусена Каншаова писали з помилками і Маршал Іван Конєв у своїх мемуарах, й історик Григорій Уткін у «Штурмі «східного валу». Через цю та інші причини (місцевих героїв вистачає) правда про одного з невідомих широкому загалу визволителів Полтави просто дожидала свого оприлюднення протягом 66 років... Розслідування долі однієї людини у вирі далекої війни виявилося справою нелегкою. Військові частини Червоної Армії трансформувалися, перейменовувалися, перетікали одна в іншу. Є випадки, коли на зміну ліквідованим дивізіям незрозуміло звідки виринали інші з таким самим номером… І все це в умовах, коли списки загиблих помічалися грифом «секретно». Коли мешканці окупованих територій та солдати, що виривалися з полону, вважалися зрадниками… До мене випадково потрапив лист Хасана Каншаова – племінника Хусена і невипадково – архівні документи і книги, присвячені подіям буремних 40-х років минулого століття. На основі знайдених матеріалів, телефонних розмов із родичем сміливого кабардинця та завдяки знавцям історії нашого славного міста народилася ця стаття.



ВІД ЧОГО ВРЯТУВАВ КАНШАОВ

Компанія учнів однієї із полтавських шкіл, зручно влаштувавшись на одній із лав Корпусного парку, привертала до себе увагу перехожих, голосно обговорюючи те, як добре було б, якби ми полтавці, та й взагалі українці, залишилися тоді «під німцями». Підлітки схвально порівнювали їхній спосіб життя із нашим, згадували німецькі автомобілі й пиво… не беручи до уваги при цьому дві Німеччини: фашистську та сучасну, демократичну. Пригадуючи, що про війну розповідав мій дід, свідчення очевидців, які довелося прочитати… Згідно з архівними даними за два роки і п’ять днів німецької окупації Полтава втратила тисячі своїх синів і дочок. За цей час у місті розстріляно та по-звірячому замучено більше 18 тисяч мирних громадян, серед яких 5 тисяч дітей, сотні партизан та підпільників (у тому числі й діячів УПА), тисячі військовополонених. Крім того з обласного центру вивезено на каторжні роботи до Німеччини більше 20 тисяч здорових юнаків та дівчат. Масштаби трагедії по Полтавській області просто жахливі – сотні тисяч понівечених доль… Заради справедливості варто зазначити: частина полтавчан, незадоволених радянською системою експлуатації робітників і селян та знищенням українства як такого, вважала прихід німців початком нової ери, кращого життя. Але вони швидко зрозуміли, яке з двох зол менше. Зафіксований факт спільних зборів полтавської інтелігенції та нових керівників міста невдовзі після окупації. Німці не приховували, що прийшли на Україну не для того, щоб ставити на ноги українську державу, виховувати її дітей, дбати про її культуру. Не приховували «непрошені гості» й свого захоплення радянськими колгоспами, плануючи згодом дещо удосконалили цю форму узаконеного рабства. Відомо, що кілька разів у Полтаві побував сам Адольф Гітлер і під час візитів вирішував не лише військові справи. Йому розповідали як можна використати чудові кліматичні умови, красиву природу краю, родючі полтавські чорноземи, працьовитих за будь-якої влади мешканців. Цілком ймовірною виглядає версія одного з істориків про попередню домовленість німців щодо післявоєнного поділу Полтавщини на наділи з місцевими кріпаками, які мали б відійти у довічну власність до наближених фюрера. А згодом спрацьованих полтавців спалювали б у крематоріях, використовуючи людський попіл у якості добрив на їхній же землі. Поступово місцеве населення мали б замінили «імпортовані» на обжиті місця німецькі селяни. Але спростувати чи підтвердити цю версію альтернативної історії можна буде після того, як військові архіви Москви і Берліну повністю відкриють свої таємниці перед українцями. Окрім людських жертв Полтаві були нанесені величезні матеріальні збитки. Гітлерівці пограбували всі промислові підприємства, вивезли все обладнання і запаси сировини, а те що залишилося – підірвали або спалили. Вони зруйнували електростанцію, каналізацію і водогін з усіма спорудами, інші об’єкти комунального господарства. За наказом гебітскомісара Маттерна та його заступника Руша спалені приміщення майже всіх учбових закладів та лікарень, побито і знищено цінне обладнання. Було вирубано старовинний парк сільськогосподарського інституту, повністю зруйновано обидва науково-дослідні інститути, гравіметричну обсерваторію, розграбовано і знищено багатющий книжковий фонд Центральної наукової бібліотеки, а її будинок спалено. Згоріли також: 4 клуби-палаци, 2 кінотеатри, школа ім. Котляревського. Ще з перших днів окупації гебітскомісар та інші німецькі чиновники забрали меблі, посуд, цінні картини Полтавського державного історико-краєзнавчого музей для своїх квартир. За розпорядженням музейного інспектора Штандфуса до Німеччини вивезли найцінніші експонати: колекції боспорських і бактрійських монет, старовинні килими, зброю, меблі, книги, старовинні першодруки, а також понад 60 ящиків із картинами видатних українських, російських і зарубіжних майстрів… З пам’ятника Келіну зняли бронзового лева та всі бронзові дошки з написами, з пам’ятника Котляревського викрали деталь барельєфа «Москаль-чарівник». Намагалися зняти бронзового орла з пам’ятника Слави, але не встигли. І цей перелік пограбувань далеко не повний. Загалом фашисти знищили майже всі споруди міста та велику кількість житлових будинків полтавців. Ліквідувати народ можна, знищивши його дітей і його історію. Саме це й робили німці під час окупації Полтави і особливо в останні дні свого панування, коли стало зрозуміло: місто не втримати. Тому Хусен Каншаов, а також тисячі його товаришів з армій Степового та Воронезького фронтів не просто визволили Полтаву від загарбників. Завдяки їм через кілька десятків років відбулася незалежність України. Завдяки їм народилися я, ви і ті хлопці з Корпусного парку…



ВЕРШНИК, ВТІКАЧ, РОЗВІДНИК

Що ми знаємо про Кабардино-Балкарию – батьківщину Хусена Каншаова? Альпіністи і деякі школярі – що там знаходяться майже всі відомі п’ятитисячники на чолі з Ельбрусом – найвищою вершиною Європи, Росії та Кавказу. Ті, хто займається кінним спортом та просто захоплюється цими благородними тваринами, – що легендарна порода кабардинських скакунів сторіччями формувалася у суворих умовах Північного Кавказу. Ось, мабуть, і все. Хоча ні. Прихильники російської попси знають місто Нальчік з потужною військовою частиною… Німці із своїми союзниками румунами окупували столицю Кабардино-Балкарії у жовтні 1942 року. За кілька місяців до цього їхні альпіністи підкорили гордий Ельбрус, встановивши на обох його піках фашистські прапори. Від Кизбуруна Першого, де мешкав Хусен, до Вічної гори близько 60 кілометрів. Поруч з населеним пунктом на річці Баксан силами усього СРСР у 30-х роках минулого століття зведена ГЕС. З Ленінграду привезли гідротурбіни і парові затвори, з Харкова – електричні генератори, з усіх куточків Союзу на її будівництво завітали висококласні фахівці. Знайшлася там робота і вдячним рукам Каншаова. А ще вона була цікава своїми можливостями. Хусен пишався, що його – одного з кращих виробничників – строга комісія відібрала до команди дев’яти найсильніших спортсменів-вершників Кабардино-Балкарської Республіки. Важким видався перший в історії кінний пробіг навколо Кавказького хребта у лютому 1936 року. 41 кінник з кількох прилеглих областей взяв участь у ньому, більше 3-х тисяч кілометрів складного гірського маршруту подолали вони протягом 47 діб. Але коли справжні друзі поруч, підкориться й непідступний Ельбрус. За високу майстерність, волю, мужність усіх учасників змагань нагородили високими урядовими нагородами, у тому числі й орденами. Пишався Хусен й іншими досягненнями. На початку 40-х його прийняли у члени ВКП(б), призначили секретарем партійної організації. Вірив він в ідеї комунізму чи ні – зараз сказати важко. Партквиток давав дорогу у світле майбутнє своїм власникам, скоріше за все це був «шлюб» з розрахунку. До речі, цікаво, що комуністична партія в особисте життя Каншаова не втручалася, хоча зазвичай таке собі дозволяла. Його розлучення з першою дружиною пов’язане з кривавою історією родової помсти, а такі речі горці за будь-якої влади вирішують самостійно. Покликанням усього життя Каншаова були коні. Із покоління до покоління передають кабардинці досвід роботи із ними. Міцні і витривалі тварини здатні зберігати стійкість на ковзких гірських дорогах, оминати будь-які перепони. Такі коні – достойні супутники справжніх чоловіків. Хусен добре знав науку коневодства, це визнали його колеги з Малкінського конезаводу. Партія, зрозуміло, проти його призначення директором не заперечувала. Хусен Каншаов ніби відчував, що чоботи загарбників залишать сліди на рідній землі. Тому прагнув потрапити до лав Червоної Армії як тільки дізнався про перетин ворогами західних кордонів країни рад. Але спочатку він врятував своїх підопічних, перегнавши через гірські перевали до Грузії. І лише після цієї нелегкої справи із речмішком на плечах вирушив на війну рядовим солдатом. Дуже радів, коли дізнався: фашистські прапори на Ельбрусі радянські альпіністи зняли через п’ять місяців після встановлення. Під час війни люди більше цінують родинні зв’язки, адже розуміють: можуть втратити близьких у будь-який момент. Чотири брати, п’ять сестер, перший шлюб і улюблена донечка Рая, друга дружина і ще одна донечка Роза – Каншаову було про кого дбати і думати. Він, до речі, дуже хотів синів – говорив жінці, що обов’язково «організує» велику родину – як тільки повернеться додому із фронту. У військовій біографії Каншаова багато білих плям. Десь під Сталінградом (у боях за місто участі не брав) стався випадок, описаний однією із газет Нальчіка. У замітці йдеться про вчинок Хусена, частина якого потрапила в оточення і полон (яка, коли і де саме – невідомо). Проте кабардинцю разом із іншими військовополоненими вдалося втекти, знешкодивши та втопивши конвоїрів у місці забору води для табору. Потім Каншаов якимось чином зумів дістатися до рідної домівки. Але там на комуніста-кінника чекали румунські поліцаї. Його попередили односельці і Хусен благополучно втік. Як він потрапив до складу 84-ої стрілецької дивізії, а згодом до лав 9-ої повітряно-десантної дивізії, залишається загадкою. Дороги цих військових підрозділів стали дорогами Каншаова.



НА ШЛЯХУ «ДО СХІДНОГО ВАЛУ»

Перемога на Курській дузі відчинила Червоній Армії двері на Україну, до Дніпра, де восени 1943 року розгорнулися запеклі бойові дії. «Скоріше Дніпро потече у зворотному напрямку, ніж росіяни подолають його – цю потужну водну перешкоду, правий берег якої являє собою ланцюг безперервних дотів, природну непідступну фортецю», – говорив Гітлер. Але ціною неймовірних зусиль, ціною загибелі тисяч радянських воїнів у зворотному напрямку рушили завойовники, а не велична ріка. Лівий берег Дніпра – низький та пологий, правий високий і з обривами. Тож саме на ньому німці створили потужну, насичену протитанковими та протипіхотними засобами оборону – так званий «східний вал». Вузли укріплень розташовувалися у кількох наддніпрянських містах, серед яких був і Кременчук. На шляху до Дніпра Червона Армія мала визволити сотні населених пунктів, у тому числі й Полтаву. Чим ближче радянські бійці були до своєї мети, тим гірше почувалися місцеві мешканці. Фельдмаршал Манштейн наказав відступати, перетворюючи Полтавщину та інші лівобережні окуповані області на «випалену пустелю». Військові маневри видаються красивими лише з висоти пташиного польоту та на картах. Коли говорять гармати – музи мовчать… 20 вересня. Армії Степового та Воронезького фронтів поступово підходять до Ворскли та Полтави. За даними розвідки у місті невеликий німецький гарнізон – не більше двох батальйонів з танками і артилерією. 21 вересня частини 53-ї армії вийшли до Ворскли і приготувалися до її форсування, щоб обійти Полтаву з півдня. А 32-й і 33-й гвардійські стрілецькі корпуси 5-ї гвардійської армії були готові наступати від Полтави до Диканьки зі сходу. На командний пункт 20-го стрілецького корпусу, розташований біля Опішні, прибули: представник Ставки маршал Георгій Жуков і командуючий 4-ю гвардійською армією генерал-лейтенант Григорій Кулик. Вони прийняли рішення звузити смугу наступу, прорвати фронт від Опішні у напрямку Шишак. 8-а гвардійська дивізія полковника Богданова оволоділа Диканькою і, виконуючи наказ командуючого армією Кулика, повернула свої бойові порядки на Полтаву. Її 22-й і 25-й полки підступили до міста. Розвідники повідомили про зруйнування Полтави фашистами, про німецьких саперів, які заповнюють мінні колодязі біля залізничного вокзалу (нині Київського), переорюють злітні смуги, розкладають 500-кілограмові бомби на аеродромі. Але до вечора 21 вересня наступ частин 5-ої гвардійської армії під Полтавою призупинився. Зненацька взяти місто не вдалося. Авіація, що підтримувала наступ, не змогла знищити більшості укріплень на правому березі Ворскли. Їй заважала ворожа зенітна батарея, яку розвідники не могли віднайти. Цю ділянку оборони льотчики назвали «квадратом смерті». На командний пункт Олексія Жадова прибув генерал армії Іван Конєв, стурбований ситуацією, що склалася. Командиру штурмової авіаційної дивізії Пилипу Агальцову наказали знищити батарею, що й було зроблено наступного ранку. «ІЛ»-и розбомбили не лише батарею, а й оборонні укріплення на високому правому березі Ворскли. 22 вересня Хусейн Каншаов разом із 84-ою стрілецькою дивізією, яка в цей час обходила Полтаву з півдня, отримує наказ повернути безпосередньо на місто. На кінець того ж дня частини 9-ї повітряно-десантної дивізії оволоділи Кривохатками, Подолом, Шпортівкою, піднялися на Інститутську гору і просунулися до 8-ї школи, де зав’язався жорстокий бій з відступаючими німецькими танками, яких в районі сучасного заводу «Електромотор» остаточно знищили. Частини 95-ї гвардійської стрілецької дивізії зайняли Дитяче містечко (район Шведської могили), Павленками і Новоселівкою. 284-й гвардійський стрілецький полк 95-ї дивізії наніс удар із району Павленок в напрямку Корпусного парку, допомагаючи 28-му гвардійському стрілецькому полку цієї ж дивізії. 33-й гвардійський стрілецький корпус, щоб підсилити темп наступу, між 66-ю і 95-ю гвардійськими стрілецькими дивізіями ввів у бій 6-у гвардійську повітряно-десантну дивізію. Таким чином в ніч на 23 вересня величезна дуга радянських військ, яка охоплювала Полтаву з півночі і сходу (сюди входили: батальйони 8-ї гвардійської повітряно-десантної дивізії 4-ї гвардійської армії, 33-й корпус 5-ї гвардійської армії і 84-а стрілецька дивізія 53-ї армії), перейшла в наступ. Група автоматників зайняла аеродром ще до початку наступу 8-ї дивізії, а потім частини цього з’єднання оволоділи Київським вокзалом. Інші підрозділи 4-ї армії продовжували наступ у напрямку Решетилівки. Готуючись до оборони, окупанти підірвали всі мости, як у Полтаві, так і навколо неї, замінували дороги. Ворскла знаходилась під постійним артилерійським і мінометним вогнем. Штурмові загони 84-ої стрілецької дивізії за підтримки 122-го окремого саперного батальйону оволоділи Інститутською горою, вийшли на Першотравневий проспект і вийшли до центру міста вулицями Шевченка, Пушкіна та Леніна. Першими, хто встановив червоні прапори у Полтаві 23 вересня, були розвідники. Чергова спроба визволення нашого міста від загарбників закінчилася успішно.



ПРАПОРИ НАД ПОЛТАВОЮ

Радянська пропаганда недарма надавала такого великого значення прапорам. Втрата цього талісману для військового підрозділу була рівносильна знищенню, прирівнювалася до зради і каралася смертю винних. Окрема сторінка історії – встановлення «червоних прапорів звільнення». Їх зазвичай залишали у звільнених населених пунктах, а згодом – в окупованих радянськими військами східноєвропейських країнах. Червоний прапор, що майорить над містом… Це сигнал для своїх – ворог відступає або знищений. Це засіб психічної атаки на німців «пора робити ноги». Це символ звільнення для мешканців республік СРСР. А ще встановлення червоного прапору – це шанс для простого радянського воїна стати знаменитим. Хоча, зрозуміло, в умовах перестрілок з ворогами про такі честолюбні цілі думалося найменше. Отже, у Полтаві, оповитій туманом, третя година ранку. Розвідник Білих з 95-ої гвардійської стрілецької дивізії лишає прапор біля підніжжя колони пам’ятника Слави. Його групу очолював старший лейтенант Скачко, якому місцева бабуся віддала напередодні шматок червоної матерії для цього. Другий прапор на одній із вцілілих споруд Круглої площі встановлюють інші розвідники – єфрейтор Мухін і рядовий Каншаов з 84-ої стрілецька дивізії. Слідом за ними до міста увірвалися штурмові загони. Соратник Каншаова по дивізії, командир 201-го стрілецького полку майор Єрмишин з групою бійців встановили третій прапор у багатостраждальному центрі міста. У вуличних боях частини 4-ої, 5-ої гвардійських армій та 53-ої армії звільнили Полтаву від залишків окупантів до 6-ої години ранку. Сонце, зійшовши над містом, побачило жахливу картину руйнувань та смерті. Але люди, що залишали свої схованки, не зважали на це. Зустрічали змучених переможців, пригощали їх яблуками, розпитували про новини на фронті. Прямо на вулицях урядові нагороди знаходили своїх героїв. Представник Військової ради 5-ої гвардійської армії генерал-майор Кривулін у той день вручив орден Вітчизняної війни І ступеню розвіднику Хусену Каншаову. Чи були нагороджені інші прапороносці? Павло Скачко, окрім такої ж відзнаки, до кінця війни одержав інші: став кавалером трьох орденів Червоного прапора, двох орденів Червоної зірки та безлічі медалей. Але чим саме його нагородили за Полтаву – невідомо. Як невідомо, що отримали інші прапороносці.



ПРИПУЩЕННЯ І ФАКТИ

Хусейн Каншаов брав участь у визволенні Кременчука, форсуванні Дніпра, звільнення Кіровограда від окупантів. У січні 1944 року штаб 9-ої повітряно-десантної дивізії розташовувався у Ново-Павлівці (інша назва – хутір Леніна) Кіровоградського району. Саме там, у могилі №25 Каншаов знайшов свій останній притулок разом із 155-ма товаришами. Він загинув 25 березня під час чергової наступальної операції. Але яким чином Каншаов з 84-ої стрілецької дивізії 53-ої армії потрапив до 9-ої повітряно-десантної дивізії 5-ої гвардійської армії? Скоріше за все Скачко, Мухін з Каншаовим та Єрмишин познайомилися у центрі Полтави. Скачко згодом став начальником розвідвідділення 9 ПДД, мав можливість переманити розвідників. У книзі «Десантники атакують» він згадує Мухіна у складі своєї дивізії. Тоді чому не згадує про Каншаова, другом якого був Мухін? 9-та повітряно-десантна дивізія мала кавалерійський ескадрон. Можна припустити, що Хусен став кінником у його складі. Сталін колись сказав, що смерть однієї людини – то трагедія, а смерть десятків тисяч – лише статистика. Тільки нещодавно рідні дізналися, де шукати місце вічного спочинку Хусена Каншаова. Тепер вони хочуть подолати відстань у півтори тисячі кілометрів, щоб віддати належну шану хороброму визволителю України.



ПРО ЩО НЕ ДІЗНАВСЯ КАНШАОВ

У 30-х роках минулого століття у Кабардино-Балкарії тільки й говорили, що про будівництво Баксанської ГЕС. У той же час біженці з Полтавщини, рятуючись від голодомору, без зайвого розголосу осіли на землях Баксанського району республіки. Поселення вони назвали Кременчук-Константинівське. Під час війни балкарці (третій за чисельністю етнос гірської країни після карабдинців та росіян) пережили геноцид. Під приводом боротьби з бандитизмом у 1942 році в Черкеській ущелині були розстріляні сотні мирних мешканців. Ще через два роки весь балкарський народ депортували до Середньої Азії та Казахстану, перейменувавши республіку на Кабардинську АРСР. І це у той час, коли балкарці брали активну участь в антифашистському супротиві. Лише у 1957 році влада СРСР дозволила вигнанцям повернутися на батьківщину, визнавши репресії проти балкарців помилковими та незаконними. У Другій світовій війні загинуло, за різними підрахунками, від 40 до 60 тисяч уродженців Кабардино-Балкарії (загальна кількість населення – близько мільйону осіб). Із 600 мобілізованих чоловіків семитисячного Кизбуруну Першого додому повернулося менше 200 осіб. Нещодавно цьому селищу повернули дореволюційну назву Атажукіно. Троє з п’яти братів Каншаових брали участь у військових діях. Наш герой, а також його брат-партизан загинули. Третьому пощастило повернутися додому, втративши руку в боях за Україну. Він розповів своєму допитливому сину Хасану, що народився через кілька років після закінчення війни, про подвиги дядька Хусена. А також показав бойовий листок з фронту, де значилося, що Хусен Каншаов представлений до звання Героя Радянського Союзу. У 9-ої гвардійської повітряно-десантної дивізії справді була своя газета під назвою «Ленинское знамя». Але її примірники кінця 1943 – початку 1944 року не збереглися. Діло Хусейна Каншаова живе, а його рід не перервався. Малкінський конезавод сьогодні – успішне підприємство. Мрії кабардинця про велику родину втілила у життя перша дочка, яка подарувала своєму батькові п’ятьох онуків. І це – найкраща з посмертних нагород… Автор надзвичайно вдячна за допомогу у написанні статті заслуженому працівнику культури України, заступнику директора Державного архіву Полтавської області Тарасу Пустовіту, відповідальному секретарю Кіровоградської обласної комісії у справах увічнення пам’ятні жертв війни та політичних репресій Павлу Фещенку та ще одній людині, яка заборонила згадувати своє прізвище.

Автор: Анна Довгошей, журналіст газета


Дізнавайтеся першими найважливіші і найцікавіші новини України та Полтавщини – підписуйтеся на наш Telegram-канал та на сторінку у Facebook
1 жовтня 2009, 15:13 | Полтава | Суспільство
Додати коментар

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
Вам необхідно зареєструватися, або увійти під своїм логіном



Курс НБУ
Останні коментарі

Зачекайте, йде завантаження...

Логін:
Пароль:
запам'ятати


Реєстрація | Нагадати пароль

Шановні водії!

У зв’язку зі значним погіршенням погодних умов та сильної хуртовини частина траси Р-52 у Царичанському районі являєтсья непридатною до використання!

Служба порятунку звертає Вашу увагу на те, що вирушаючи у таку погоду в дорогу Ви йдете на це на свій страх і ризик - у випадку неможливості вибратися із снігових заметів на дорогах чекати допомогу можливо прийдеться досить довго.

Тому рекомендується відмовитися від подорожей автомобілем до стабілізації ситуації