Свято-Троїцькому храму Диканьки — 230 років

«... Кузнец был богобоязливый человек и писал часто образа святых, и теперь еще можно найти в Т…цкой церкви его евангелиста Луку. Но торжеством его искусства была одна картина, намалеванная на стене церковной в правом притворе, на которой изобразил он святого Петра в день страшного суда с ключами в руках, изгонявшего из ада злого духа».
М.Гоголь.

«Ночь перед Рождеством»
Ці рядки, починаючи з першого видання повісті у Санкт-Петербурзі у 1831 році й до масово розтиражованого сучасного видання твору, привертають увагу мільйонів читачів, які допитливо шукають межу між міфами й творчістю великого Гоголя. Й ось вже понад двісті років до Свято-Троїцької церкви, що у Диканьці, йдуть люди: місцеві, полтавці, торують доріжку столичні та зарубіжні гості.
Сьогодні у храмі, як й описував Гоголь, праворуч — образ святителя Петра, щоправда, роботи іншого, а не Вакулиного пензля, а у селищі й досі мешкають Вакуленки. Нині у Троїцькій церкві вже не частують парафіян із великої чаші чистого золота з написом «За упокой Павла Кочубея 1786 г.», проте, тут опікуються дозвіллям місцевих дітлахів.
Останні, разом з батьками, у цій церкві — звична картина. Вони, по-святковому вдягнені, пустують на подвір’ї. Поруч — візочки з немовлятами. Благоліпну картину недільної служби не порушує навіть гуркіт сучасного мопеда — молодий паламар саме прибув на службу.
А тим часом приміщення храму заповнюється парафіянами — односельці чинно вітаються з представниками владних інституцій, керівниками місцевих підприємств, педагогами, юристами. Гомінливі бабці, як годиться, не перестають повчати молодь, а діди з ціпками вмощуються на лаві... Не часто доводиться відчувати при храмі такий дух громадського єднання. Це той особливий дух місцевої ментальності, коли люди забувають чини й статки й, зупинившись раптом біля олтаря, намагаються розібратися, перш за все, з власним хаосом думок, стають вразливими й беззахисними, а тому й такими щирими кожний у своїй розмові з Богом. Аби побачити ось таку картину із сучасного сільського життя, як ось ця, що підгледіли на Трійцю у Диканьці, треба опинитися, мабуть, в унікальному місці — звідки не хочеться їхати, й куди, чим далі роки, намагається прилинути кожний народжений на цій благодатній землі.
Юрій Кішинець — не виняток. Уродженець Диканьки, він давно й успішно працює у Києві, проте батьківськими стежками ходить часто. Він не просто відвідує малу Батьківщину, а й допомагає відроджувати її духовні цінності. Завдяки меценату до Свято-Троїцького храму повернулося тепло — запрацювала система опалення. Також цього року на Трійцю він подарував церкві ікону Спасителя, датовану 1874-им роком.
— Я вірю в Бога все життя. Як людина небідна, допомагаю Троїцькій церкві завжди чим можу. І це для мене не замолювання гріхів, це — душевна потреба. Бога, як-то кажуть, не обманути — нещирі вчинки добру власному не посприяють...
Насамперед звичайним віруючим називає себе сьогодні голова Диканської райдержадміністрації Юрій Оніщенко. Разом з іншими чиновник у Троїцькому храмі посилає свої думки Богові.
— Коли я приходжу до храму, особливо відчуваю духовні традиції нашого народу. Тут черпаєш силу, натхнення, заспокоєння, надію. Тут можна зробити те, чого усім нам не вистачає сьогодні: зупинитися, зазирнути в свою душу, викинути негатив, який є, й взяти на озброєння нетлінні цінності — любов до ближнього, зокрема. Головне — захотіти це зробити.
Щодо Троїцької церкви, то будемо намагатися робити так, аби конкретні дії підтверджували обіцянки — незважаючи на обмежені можливості, підтримуємо цю церкву.
Я б взагалі не розділяв би ту справу, що веде церква, й ту, якою займається керівництво держави. Це дві таких інституції, від яких дуже багато залежить. І коли буде у них однакове бачення, то вони згуртують й громаду навколо спільних завдань.

Свято-Троїцька церква була зведена 1780 року на місці старої дерев’яної Хресто-Воздвиженської.
До будівництва долучився онук легендарного Василя Кочубея Павло. Саме цей храм започаткував у Диканьці зведення інших білокам’яних культових споруд.
Троїцька церква — втілення пізнього бароко. Округлі кути оформлені пілястрами та прямокутними колонами, стіни з великою кількістю ліпних прикрас завершуються високими карнизами — витончений декор, продумана пропорційність. Оригінальною була підлога храму — вимощена колись чавунними плитами, вона приховувала у певних місцях потайні ходи до підземель та родового склепу Кочубеїв. 1786 року у такий спосіб були поховані у Троїцькій церкві Павло Кочубей разом з дружиною Уляною — сестрою всесильного графа, фаворита Катерини II, Олександра Безбородька. Останній не тільки просував кар’єрними сходинками свого племінника Віктора Кочубея, а й долучався до розбудови Диканьки, створивши тут чудовий природно - архітектурний ансамбль, а отже сприяв залученню на Полтавщину відомих діячів культури.
Полюбляв бувати у Троїцькій церкві й юний Микола Гоголь. Тут він вільно дихав й духовно збагачувався, а ще, спілкуючись з людом на подвір’ї церкви, вбирав величезний фольклорний матеріал. Де ж, як не тут, можна було послухати оповідки з життя народу, знайти майбутніх героїв своїх творів.
На жаль, ті, хто прирекли на знищення Троїцьку церкву, не згадали великого художника слова: у 30-х роках минулого століття з подвір’я спочатку поцупили огорожу, знищили зелені насадження, потім до останньої цеглини розібрали дзвіницю, знесли церковну баню, розтягли дзвони, іконостас, інші церковні атрибути. Не знайшли тільки замурованого ще у революційні роки входу до склепу Кочубеїв.
До Великої Вітчизняної й потому на пласкому даху церкви поросли деревця, а під склепінням храму розмістилося зерносховище.
— Добре, хоч не склади із сіллю, — тоді б вже не відновили стінний розпис, — говорять теперішні парафіяни Троїцької церкви. Один з них, Юрій Гармаш, пам’ятає ще повоєнну будівлю Троїцького храму. Видовище, говорить, було жахливе.
— Цікаво, що німці (регулярна армія) храм не понівечили — страшніше було потім від радянських атеїстів. Пригадую, як нас, у роки студентства, направляли під стіни релігійних споруд видивлятися, хто з комсомольців відвідує храм. Звичайно «ніхто нічого такого не бачив». А сьогодні, хоча й відновлена Троїцька церква, все одно потребує фінансової підтримки. Нині статті витрат на церкву у бюджеті не передбачено. А тому сподівання тільки на церковні прибутки та пожертви громадян. А у 80-тих роках, коли взялися за відновлення, робили це за рахунок місцевого бюджету — ювілей Гоголя «допоміг».

Щасливим збігом став для Троїцької церкви 175-літній ювілей великого письменника.
За наполяганням місцевої громади у 1984 році було нарешті вирішено відновити родовий маєток Гоголів та відкрити музей-заповідник письменника на Шишаччині. Тоді й згадали про напівзруйновану легендарну церкву.
А відтворити її допомогла звичайна...поштова листівка. На той час ця репродукція листівки 1902 року була єдиним документом, що засвідчував первісний вигляд споруди. На її основі Київський інститут «Укрпроект-реставрація» виготовив проектну документацію. Відтворювали споруду спеціалісти Полтавської дільниці Чернігівської спеціальної науково-реставраційної виробничої майстерні.
На Великдень 1993 року у Свято-Троїцькій церкві відправили першу після забуття службу. Сьогодні у місцевому крає-знавчому музеї зберігається репродукція тієї рідкісної поштової листівки, що фактично дала друге життя храму. А ще серед експонатів можна побачити унікальну залізну, ручної роботи, скриню з майна Троїцької церкви, яку, за переказами, оздоблював сам коваль Вакула й якої торкалася рука великого Гоголя.
Окрім славетного письменника, до літопису Свято-Троїцької церкви безперечно мають увійти імена патріотів краю: реставраторів, вишивальниць, крає-знавців, підприємців, меценатів. Тут завжди будуть пам’ятати про вчителя Т.Перцюка, палкого прихильника диканської старовини І.Бугаєвича, отця Іоана, який керував свого часу роботами з розпису купола храму, місцевого майстра А.Деримарка, полтавця В.Мелашенка, начальника Диканського виробничого управління магістральних газопроводів В. Гришанова й, звичайно, нинішнього настоятеля церкви отця Павла (Сверловича).
Разом із сином Юрієм він виготовив різьблений іконостас, сприяв будівництву різниці та хорів.

Наразі він благає Бога про повернення храму дзвіниці.
Але покрівля будівлі — то найперша проблема, що наразі хвилює отця Павла. Потрібно, говорить, аж 120 тисяч! Для священика — сума астрономічна.
— Та ми вже трішки назбирали! — розповідає він. — У мене, знаєте, все — копієчка до копієчки. Я так людям вдячний... Яка моя парафія? Одне слово — добра. У нас такі люди хороші — завжди щирі, безкорисливі. За допомогу вдячний і представникам влади... А щоб хотілося побажати усім? Мати, як в Євангеліє говориться, в усьому міру. Й побільше духовності аби було у суспільстві. За першою заповіддю — любити Бога, а за другою — возлюбити ближнього свого, а потім вже себе. Господь карає егоїста, а щиру людину возвеличує. Треба робити добрі діла. І завжди пам’ятати — жодний поганий вчинок безкарно у світі не проходить. Будеш робити добро — й воно повернеться сторицею. Будеш посилати зло — неодмінно повернеться тим самим. А гроші, що нажиті недобрими справами, повертаються карою. Взагалі, гроші — то є тлінне, а добрі справи — це вічне життя...
...Дерев’яна підлога церкви, по-зрадницьки вплітаючись у службу, раз у раз скрипить під ногами парафіян. Як і покрівля храму, потребує ремонту. Час невблаганний. Сьогодні Свято-Троїцька церква знову вимагає втручання людських рук. А найперше — єднання душ.

Логін:
Пароль:
запам'ятати