Андреа Пежич, Лаверна Кокс, Кейтлін Дженнер, Дана Інтернешнл, Саша Шаталова, Кіра Маркс, Адріана Дороніна, Зіанджа – це далеко не повний список відомих жінок, які раніше були…чоловіками. Джуліана Фарфалла та Інес Рау – моделі, перші жінки-трансгендери, що з’явилися на обкладинці чоловічого журналу Playboy. Зіанджа – перша українська співачка-трансгендер.
Люди-транссексуали існували протягом всієї історії людства, проте лише зараз про них почали говорити вголос. За останні кілька років тенденція до публічної появи таких людей зростає у геометричній прогресії по всьому світі. Україна не є виключенням. Але чи хочемо ми бути частиною цієї тенденції?
31 березня – Міжнародний день видимості трансгендерів.
22 жовтня – Міжнародний день депаталогізації трансгендерів.
20 листопада – Міжнародний день пам’яті загиблих трансгендерів.
Звісно бути трансгендером чи представником будь-якої іншої сексуальної меншини не приховуючись простіше всього у толерантних Європі і США. У західній демократії ставлення до сексуальної ксенофобії вже давно геть не демократичне.
Фактично гендерна чи сексуальна ксенофобія для нас – це відверта прихильність традиційним статевій орієнтації та сімейним цінностям.
Протягом багатьох років, а й, навіть, століть наш народ формував уявлення про роль жінки, чоловіка і родини у цьому світі. Ці уявлення ґрунтуються на християнській релігії, на звичаях, на природі людини як біологічного виду. З давніх-давен гомосексуальність, трансвестизм вважалися відхиленнями від норми, психологічними хворобами, явищами, яких слід встидатися. Не кажучи вже про транссексуальність. Власне про транссексуальність і трансгендерність Україна почула вже у третьем тисячолітті, ледь оговтавшись від модної тенденції «не зважати на гомосексуалізм».
Говорячи прямо, для абсолютної більшості українців ЛГБТ – це збочення, одного рівня з ексгібіціонізмом, педофілією, садомазохізмом. Саме з такими уявленнями ми крокуємо в Євросоюз.
Давайте відверто. Позбувшись «совкового» ярма ми прийняли думку про те, що поряд нас існують гомосексуалісти. У нашій переважній більшості ми були навіть доволі толерантними до їх існування. За кількома виключеннями: по-перше, ми не вважали це нормою, по-друге, ми воліли, аби їх існування не зачіпало нас, і вони не зачіпали нас, особливо в тролейбусі чи метро.
Тепер все трохи інакше. Однією з обов’язкових європейських цінностей є «суспільство рівних можливостей». Ми таке маємо. У нас однакові права мають люди різних віросповідань, національностей та особливих потреб (інваліди). Проте у нашій свідомості за 27 років незалежності сформувався справедливий стереотип, у якому поряд із явищем ЛГБТ завжди стоїть Захід: Євросоюз та США.
Ми толерантні і приймаємо європейські цінності, аж допоки ці цінності не йдуть усупереч із нашими. Основою Української державності, нашого соціуму, нашої релігії і – якщо хочете – нашої ментальності є традиційна родина. Тато та мама народжуюсь дитину із первинними статевими ознаками хлопчика чи дівчинки, виховують їх відповідно до цієї статевої приналежності, хлопчик чи дівчина виростають і перетворюються відповідно на чоловіка чи жінку, створюють власну традиційну родину і так далі.
Поряд нас живуть люди з нетрадиційною орієнтацією – заперечувати це безглуздо. Але у нашому уявленні – це хвороба. До речі, психіатрія солідарна з нами і виокремлює ЛГБТ у класифікаторі психічних та поведінкових розладів за літерою F65. За роки незалежності ми навчилися толерантного ставлення до людей з вадами, у тому числі, з вадами у сексуальній орієнтації. Проте така толерантність закінчується у той момент, коли нас змушують визнавати ЦЕ нормою. Коли наших дітей у школі навчають тому, що ЦЕ норма. Коли нам показують ЦЕ по телебаченню і організовують ЛГБТ-прайди на вулицях міст. Коли нам забороняють вважати ЦЕ збоченням, хоча наші моральні цінності, сформовані протягом усього життя, кричать, що все навпаки.
Це вже не «толерантність», це агресивне нав’язування більшості українців збоченої свідомості меншості.
Ми рівняємося на більш цивілізований Захід, який у прагненні до абсолютної демократії вже давно вийшов за межі моралі. У Швеції жінкам офіційно дозволили виходити на вулиці з оголеним торсом. В Штатах жінка, що мала чотирирічного сина, змінила стать і стала чоловіком, після чого завагітніла і народила другу дитину. У 23 країнах світу одностатеві шлюби офіційно реєструються державою, таким парам дозволено всиновлення дітей. У 12 країнах світу юридично визнаним є «третій гендер». А у більшості країн Євросоюзу запроваджується заборона «гендеру» у дитячих садках та початкових школах, так звана «гендерна нейтральність». Дуже демократично, проте психічно-нестабільно.
Колись у 90-х, граючись, хлопчики перевдягалися у дівчаток, і навпаки – це було смішно і трохи соромно. Зараз чоловіки та жінки міняються статевими органами – для нас це все ще соромно, але вже геть не смішно.
Автор: 
