На початку 90‑х років слідчий прокуратури, прізвище якого називати не буду, ознайомлював обвинуваченого у тяжкому злочині з матеріалами кримінальної справи. Відбувалося це у службовому кабінеті. Злочинець був хитрий і досвідчений, а слідчий чомусь проявив надмірну безпечність. У один із моментів, скориставшись деякою розслабленістю співробітника прокуратури, обвинувачений схопив том кримінальної справи, вискочив із ним на вулицю і кинувся навтьоки. Ошелешений слідчий швидко отямився та побіг навздогін. Обидва були молодими та мали худорляву статуру, і тому мчали по кобеляцьких вулицях, неначе професійні спринтери. Але довго цей імпровізований крос не тривав. Слідчий, мабуть, був більш витривалим і менше курив, тому через декілька хвилин він наздогнав утікача та схопив його за одяг. Випадково поряд із місцем події проходив працівник міліції, котрий миттєво кинувся на допомогу колезі. Удвох вони скрутили злочинця та привели його в прокуратуру. Але кримінальної справи, поцупленої втікачем, не знайшли. Щоправда, після короткої, але надзвичайно серйозної розмови той зізнався, що, втікаючи, викинув її у громадський туалет біля Будинку культури…
Негайно було організоване діставання справи із клозету. Найактивнішу участь у цій малоприємній процедурі взяв уже згадуваний нами слідчий. Ним керували почуття провини і небезпідставний страх перед жорсткими оргвисновками. Приблизно через годину кримінальну справу із туалету дістали. Що й говорити, вигляд у неї був жалюгідний. А «пахло» від неї не лише криміналом, а й жахливими туалетними ароматами. Звичайно, обкладинку та деякі аркуші замінили, решту сторінок слідчому довелось власноруч мити та сушити. Враховуючи таку зухвалість злочинця, він був негайно взятий під варту.
Обвинувальний висновок я підписав у кабінеті слідчого, майже не читаючи справи, і наказав без затримки віднести її в суд для розгляду по суті. Мої дії прискорювали не лише встановлені законом терміни, а й страшенний сморід, який розповсюджувався по всій прокуратурі. У суді ця кримінальна справа теж викликала неабиякий переполох. Її навіть приймати в канцелярію не хотіли. Та врешті решт прийняли і розглянули. Молодий тоді суддя, який до сьогодні працює в кобеляцькому суді, мабуть, запам’ятав цю справу назавжди. Він засудив злочинця до досить тривалого строку позбавлення волі. Напевно, не останню роль у цьому зіграв усе той же неповторний запах. Побувала ця кримінальна справа і в апеляційній інстанції. Що там говорили про неї і про нас — передати на папері неможливо, цензура не дозволяє. Але вирок райсуду залишили в силі і швиденько повернули «запашний» кримінал назад.
Ось такі, не лише страшні, а й кумедні ситуації бувають у житті співробітників прокуратури.
