Криза науки. Накипіло…

Більшість абітурієнтів, вступаючи до омріяного ВНЗ, вкрай рідко уявляють сам процес навчання у ньому та умови, в яких цей процес буде реалізуватися. Втомлена від постійних експериментів ще у школі (як то ЗНО чи йому подібне), молодь шукає у стінах університетів по усій країні втілення своїх талантів, реалізацію власних ідей. Проте чи всім вдається реалізувати ідеї чи хоча б не забути існуючі таланти (вже не кажучи про відкриття нових)?
Сучасна академічна наука перебуває у стані глибокої кризи, пригнічена постійними експериментами, знівельована хабарництвом усіх рівнів і просто недолугістю політики, яка, все ж, є цілеутворюючою для наукової сфери. Вищі навчальні заклади, здебільшого, вже давно перестали бути науковими центрами, які займаються суспільно важливими дослідженнями. Основним завданням агонізуючої системи освіти є «виготовлення» спеціалістів, але, на жаль, не надання освіти. Чи можна сказати, що людина, яка потрапила до ВНЗ завдяки хабарові (у грошовому еквіваленті який кілька років тому складав від 3 до 17 тисяч гривень в залежності від форми навчання та престижу вишу), навчалася в умовах постійного експериментування держави та вищих наукових кіл над освітніми програмами (кредитно-модульна система), закінчила заклад із кольоровим напівєвропейським дипломом, що не є документом навіть при працевлаштуванні у Києві, буде справді гарним професіоналом?
Приклад Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г. Короленка є ілюстрацією до кризових явищ у академічній науці. Долучений до умов болонської системи (прозвана студентськими колективами у багатьох закутках Батьківщини «оболонською» на знак одного з її проявів – масового пияцтва, зокрема алкоголем марки «Оболонь») ВНЗ, вище керівництво якого не тільки не спромоглося вміло перенести чужорідну систему навчання на відсталі технології українського вишу, але й навіть не зуміло створити єдиний зразок кредитно-модульного навчання на всіх факультетах. Комісія, що впроваджувала дану систему, лише через рік після її впровадження донесла до відома студентства, що за введення кредитно-модульної системи проголосувало 57% респондентів із числа тодішніх абітурієнтів (але 99% студентів ніколи не чуло і не бачило ніяких опитувань щодо нововведень). Маріонетковий орган — студентська рада — жодним чином не цікавився цими порушеннями, проводячи політику загравання із керівництвом вишу.
За умовами кредитно–модульної системи, усі види роботи студента оцінюються у 100 балів. Значна частка роботи виноситься на самоопрацювання. При цьому студент може активно працювати із мережею Інтернет, лекції зазнають трансформації у бік дискусії між викладачем та студентами. Кількість занять на день рекомендується обмежити трьома, а групи не мають перевищувати 10 чоловік (оскільки за навчальний час семінару викладач може досконало перевірити знання саме такої кількості студентів).
Дана система, не регламентована жодними конкретними законами, набувала у кожному ВНЗ власного відтінку, подекуди зазнаючи неймовірних перетворень на межі цинізму і анархії.
У ПНПУ до цих вимог підійшли із своєрідним забарвленням: до існуючого навантаження у 8 навчальних годин на день було додано приблизно таку ж кількість навчання самостійного (тобто до семінарів, лекцій долучаються ще самостійна робота, реферати, індивідуально-дослідницькі завдання). Важко уявити навчальний день добросовісного студента, якщо написання одного семінару подекуди займає до трьох годин часу (а на історичному факультеті один семінар на день — це небачена розкіш). Віднедавна, до надобсягів роботи було додано екзамен, який за кредитно-модульною системою не є необхідним.
Виправдавши свої дії відсутністю вільних аудиторій, керівництво залишило кількість студентів у групах на рівні 20 чоловік. Варто уявити собі семінар, де кожна відповідь студента оцінюється у дорогоцінний бал, але далеко не кожен студент може його заробити, оскільки часу «пари» на опитування всіх не вистачає. В результаті — студенти йдуть до університету не здобувати знання, а накопичувати омріяні бали. Стара система балів (2–5) була відкинута і застосовувалася виключно тими, хто зумів утримати розсуд. Не сказавши слово хоч на одному з семінарів ви ризикуєте лишитися стипендії, або щонайменше нервових клітин. Щоб не заплутуватися в нюансах, зазначимо також «мінуси» - просте віднімання балів за будь-яку провину, регламентовану бажанням та настроєм керівництва.
Користування Інтернетом на історичному факультеті ПДПУ є взагалі утопічним – на потреби студентства виділено лише 2 (!!!) реально працюючих комп`ютери, дозвіл на користування якими оформлюється ледь не у трьох інстанціях (хоча студенти нерідко цей процес оминають). До того ж користування інтернет-джерелом ретроградами-викладачами розцінюється як акт варварства, який карається зниженням оцінки. Виходячи із такого стану речей, звісно, ліпше відкрити підручник 1930-х років (якими на 70% укомплектована бібліотека) і просто зробити його ксерокопію (даруйте, але шана одна).
Продовжуючи розмову про ПНПУ, варто зазначити, що один з корпусів на початку осені 2009 року був знеструмленим через аварійний стан електроустаткування. Як це позначилося на очах працюючих у ньому, відомо лише хабарникам–адміністрації. Парти початку ХХ століття вже давно вимагають заміни, стелі не витримують злив… А в цей час газета «Вікно», що виходить обмеженим тиражем на історичному факультеті, прославляє керівництво.
Реалізація основи сучасної освіти, що маскується під формулою «суб`єкт-суб`єктної взаємодії», в ПНПУ (як і в решті вишів), здебільшого дорівнює нулю. Отримавши владу над бальним наповненням оцінки кожного студента, викладачі нерідко забувають навіть правила такту (але ці випадки є поки поодинокими).
Здавалося, — звичайний стан речей. Але зрозуміймо — освіта — не завод, котрий виробляє гвинтики, які можна відізвати цілою партією у випадку конструктивних недоліків. Наукова сфера дає Полтаві спеціалістів, вона народжує нових громадян. Що ж дасть така наука — невідомо.

Логін:
Пароль:
запам'ятати