За той час, який я провів у «ЕХО», мені доводилося зблизька знайомитися з роботою різних людей. Якщо ви пригадуєте, у нас виходила така собі рубрика під назвою «У чужій шкурі». У ній журналіст розповідав про те, якою є із середини робота людей різних спеціальностей. Я їздив на виклики разом із бригадою «швидкої», патрулював вулиці із нарядом ДПС, ходив у рейди, які пов’язані з охороною громадського порядку. Потім рубрику чомусь закинули і для її продовження все ніяк не знаходилося вільного часу. Хоча хотілося спробувати провести день разом із пожежним нарядом, дільничним інспектором або водієм звичайного таксі. А ще була задумка хоч один день пропрацювати разом із кимось із керівників. Тільки не так, щоб він спеціально підлаштував усі події цього дня для красивої картинки в газеті, а щоб мати змогу показати наживо, без купюр, як проводить день керівник. Із ким зустрічається, про що домовляється, які папери підписує, куди виділяє гроші. Представники влади були цікаві ще й тому, що їх найбільше критикували, принаймні, у новосанжарській частині «ЕХО». Але, як кажуть у народі, «легше гавкати збоку, ніж щось робити». Тому хотілося з’ясувати, може влада дійсно робить усе можливе, просто люди цього не бачать і не цінують. Зрештою, у шкурі чиновника в рамках нашої рубрики побувати так і не вдалося.
Потім в Україні почалася революція. І стало не до рубрик. Зізнаюся чесно, упродовж останніх трьох місяців усі події в межах району видавалися надто незначними і дрібними в порівнянні з тим, що відбувалося в Києві. І справжнє життя було там, у столиці. Тут у районі потрібно було «відбути» черговий номер, відправити туди необхідну кількість матеріалів і повернутися до Києва. Повернутися, тому що за ці три місяці в голові абсолютно все перемішалося. Де ти вдома, де ти в гостях? Те, що було знайомим, стало чужим. Те, що було чужим, стало близьким. На Майдан ми не приїздили в гості, ми поверталися додому. Там усе було рідне і тепле. А от у Нові Санжари іноді їхати не дуже хотілося. Від них віяло холодом і вбивчим спокоєм. Тому кожного тижня ставало усе важче «перемикатися» із Києва на Санжари. І у той час, як десь на Грушевського вибухали гранати і стріляли в людей, було неможливо ходити на наради та слухати спокійних і врівноважених людей, у житті яких, схоже, нічого не відбувалося.
Потім сталися події 18-20 лютого. Представники влади, починаючи від президента, закінчуючи головою райдержадміністрації, кудись швидко позникали. І в «ЕХО» з’явилася унікальна можливість таки реалізувати проект «У чужій шкурі» в рамках РДА. Адже зараз уже ні для кого не секрет, що автора цих рядків можуть затвердити на посаду голови райдержадміністрації. Таким чином, з’явиться шанс не просто перевірити, чим же саме займається керівник району, але й випробувати всі плюси і мінуси його посади на собі. Точніше, на власній шкурі. А ще спробувати перевірити, чи можна займати посаду, але не брехати людям, не красти, не відвертатися від проблем, не порушувати закон? Оскільки ми завжди критично ставилися до дій будь-якої влади, то прихід у кабінет Новосанжарської РДА нового голови нічого не змінить. Його також будуть критикувати на сторінках «ЕХО». Принаймні, мій колега Ігор Філоненко вже дав таку обіцянку.
За кілька днів або тижнів я таки спробую влізти в чужу шкуру. Можливо, навіть доведеться навчитися носити костюм. Але під ним я обіцяю лишитися таким самим і не відступити від своїх принципів: перебування у владі не має змінювати людину, на яку б висоту вона не забралася; влада не має надавати людині переваг над іншими, її не можна використовувати в особистих цілях; будь-яка влада повинна бути не джерелом заробітку, а інструментом, за допомогою якого люди зможуть вирішувати свої проблеми. Якщо я стану говорити або чинити по-іншому, нагадайте мені, що ніяка шкура не повинна змінювати людину.
