Хоча свято 8 Березня зусиллями різних «корисних ідіотів» (на кшталт «вятровічей», яких зараз вистачає в українській владі) і намагаються якось дискредитувати чи придумати йому заміну, та, не дивлячись на всі ці зусилля, воно все ще залишається улюбленим і шанованим у суспільстві. Для переважної більшості українців його ідеологічна складова є річчю абсолютно неважливою. Напевно, більша половина населення вже й не пам’ятають про таких жінок, як Клара Цеткін чи Олександра Колонтай, завдяки яким день 8 Березня із банальної дати в календарі став святковим. Мало хто переймається і його ймовірною прив’язкою до єврейського свята Пурім. Та й про те, що в цей день жінки всього світу мали б виходити на вулиці і боротися за свої права, уже давно забули.
Та й Бог із нею, з ідеологічною складовою. Про ідеологію не потрібно забувати, але її значення не можна перебільшувати. Для більшості людей день 8 Березня є святом Жінки. Жінки без будь-якої ідеології, нації чи віку. У цей день чоловіки намагаються зробити своїм жінкам подарунки, дарувати їм квіти, радувати гарними вчинками і приємними словами. І це чудово.
Редакція «ЕХО» теж приєднується до поздоровлень на адресу всіх жінок, навіть тих, хто нас не читає. Тому й редакційну було вирішено присвятити жінкам. Ми вирішили згадати про тих, хто із зрозумілих, але далеких від здорового глузду, причин залишається обділеним увагою преси і громадськості. Зараз же у нас в Україні як? Увели безліч якихось малозрозумілих номінацій, фестивалів, конкурсів і на них відзначають якихось жінок. Навіть звання їм присуджують. Одна з них уже й жінкою третього тисячоліття названа. Йдеться про Ірину Луценко, дружину Генпрокурора. Що вона видатного зробила, окрім того, що, як виявилося, вдало вийшла заміж, мені особисто так і не зрозуміло.
Ми ж вирішили написати кілька слів про жінок, яких прийнято вважати непомітними. У них немає високого матеріального чи соціального статусу, їм не вручають премій, вони не стають номінантами і лауреатами якихось конкурсів. Вони просто щоденно і добросовісно працюють. І, можливо, роблять більший внесок у розвиток маленького міста чи й усього суспільства, аніж багаті та знамениті.
Ауріка
Ауріка Варич працює двірником у «Міській сервісній службі». Працює вже 14 років. Про те, що Ауріка надзвичайно добросовісно виконує свою важку і невдячну роботу, говорять хоча б два такі епізоди. Ще восени до автора цих рядків підійшла жителька Кобеляк і запропонувала:
— Напишіть про Ауріку. Я живу в центрі Кобеляк і щоденно бачу, як вона трудиться, яка чистота на ввірених їй вулицях.
Епізод другий. Коли час і руки дійшли до написання статті, було прийнято рішення сфотографувати Ауріку за роботою. Під час цієї коротенької фотосесії поряд проходили люди. Дехто зупинявся і говорив:
— О, це добре, про Ауріку напишіть обов’язково, вона заслуговує на добрі слова. Аби у нас всі так трудилися.
Усього кобеляцькі вулиці прибирають лише четверо двірників. Усі вони — жінки. Чоловіки не надто прагнуть мести вулиці, вивозити сміття, рвати бур’яни, чистити сніг та лід і отримувати за це мінімальну зарплату. А жінки це роблять. Роблять із року в рік, із одним вихідним днем, у мороз і під пекучим сонцем. І при цьому не скаржачись ні на що. Та ж Ауріка під час розмови говорила більше не про себе, а прохала висловити подяку директору служби Василю Фещенку за його хороше ставлення до людей.
Дві Ганни і Людмила
Ці жінки працюють у лікарні. Вони виконують роботу, без якої не може обійтися жоден медичний заклад. Вони перуть білизну: як постільну, так і речі пацієнтів. Щодня через руки Ганни Касян та Ганни Браїловської проходять 150-170 кілограмів білизни. Поряд трудиться Людмила Гудима, яка все це дезінфікує.
Чи важка це робота? Певно, що так. І не лише у кілограмах випраної білизни справа. Ні для кого не є секретом, що пацієнти, які користуються казенною білизною, у переважній більшості є людьми, м’яко кажучи, невисокого соціального статусу. Інколи з купи одягу, принесеного до пральні, воші буквально сиплються. А пральні машини, на яких дівчата працюють, вони нам навіть не дозволили фотографувати. Умовили. Хоча дуже хотілося розмістити фото, аби депутати таки виділили кошти на придбання нових пральних машин для заміни старих, ще радянських.
Ірина
Ірина Вовк теж працює в лікарні. Вона — будівельник. Практично всі ремонтні чи будівельні роботи, котрі проходять у лікарні, здійснює саме Іра. Вона — і маляр, і штукатур, і плиточник. Інколи їй у допомогу дають чоловіків. Але лише в допомогу. Чоловіки воліють іти на «шабашку», де за день роботи платять вдвічі-втричі більше, аніж отримує за це Ірина Вовк. А вона працює. І результат її праці дійсно видно. На відміну від результату праці жінок-політиків або чиновників.
Нібито ці жінки і непомітні. Про них практично не згадують. Але чи бувають взагалі непомітними жінки? Напевно, ні. Усі вони — помітні, усі вони — найкращі, усі вони заслуговують на любов і повагу.
Тому, будь ласка, прийміть щирі вітання зі святом, наші дорогі і любі жінки. Ми вас любимо і цінуємо, незалежно від професії чи соціального статусу.
