І що мені дав Афганістан?

Мене призвали до війська 10 жовтня 1959 року прямо з-за шкільної парти. Нас, новобранців із села Микільського, було двадцятеро — і всі ми потрапили до військової частини №42792, що в селищі Білозір’я Черкаської області. Прослужив я в цій частині, яка стала улюбленою, 23 роки, з них три роки строкової служби; виховав стількох воїнів — у тисячу не вберешся. Служили тут хлопці зі всього Радянського Союзу та з усіх областей України. З вихованцями ми не лише проходили стройову та політичну підготовку, а й разом відбудовували частину, вантажили та розвантажували вагони з автотракторною технікою. А це майже по 6 вагонів на добу. Не було ні вихідного, ні прохідного. З підйому і до відбою укладали асфальт, бордюри та газони…
На 43 році життя мене направили у відрядження на 2 роки — до Демократичної Республіки Афганістан для надання допомоги афганському народу. У вересні 1982 року я зібрав речі й вилетів з Черкас до Полтави. У місті на одній з 5-поверхівок на вулиці Великотирнівській побачив дошку з прізвищем молодого десантника, який загинув у Афганістані. Зупинився, задумався — а чи варто їхати? Перехрестився, попрощався із сестрою і зранку виїхав до Харкова. Звідти літаком до Ташкента, — а згодом — до Кабула.
Так і потрапив у Баграм командиром взводу забезпечення. Під началом служили 50 солдат і 6 прапорщиків. З особовим складом спав у одній палатці, підмостивши під голову замість подушки автомат з двома ріжками патронів. Загін їздив на операції, охороняв базари. Служили у нас солдати з України.
Дорогі мої воїни-афганці! Я знаю, що ви всі повернулися на Батьківщину хворі й нікому не потрібні. А пам’ятаєте, як у тунелі задихнувся цілий батальйон? Як з Пакистану засилали «душманів», переодягнених в нашу форму, які зупиняли автобуси, розстрілювали старих та жінок? А іноземні канали потім один з поперед одного волали: ось бачите, що СРСР робить!
Дорогі мої афганці, я вас ніколи не залишав. І в шпиталь у місті Красноводську ми разом потрапили, захворівши на жовтуху. Від хвороб у Афганістані ніде було заховатися. У травні, коли починається спека й віє вітер «афганець», немає порятунку від пилу. Та ще й вода привозна — страждали від дизентерії та кривавого геморою. У палатках жили з вошами, мухами, пацюками й павуками. І якщо вижили, то з Божою допомогою. Повернулися на Батьківщину, та нас тут ніхто не чекав…
У 1985 році я оформився на пенсію і приїхав до Полтави. Проте Афганістан не відпускав: постійно боліла голова, високий тиск, не міг спати. Двічі їздив до Києва, лікувався у шпиталі в Пуща-Водиці. «Відпускало» днів на 20 — і знову починалися приступи. Одного разу так схопило, що ледь не помер від інсульту. За те, що врятували моє життя, виходили, дякую головному лікарю 1-ї лікарні.
І що мені дав Афганістан? Невелику пенсію, купу хвороб та інвалідність. За своє життя лежав у шпиталі разів 10 і кожного разу брав виписку, котру потрібно надавати у лікарні при оформленні групи з інвалідності. Лікарі на нас, афганців, дивляться, як на наркоманів. Бо і наркоманам, і афганцям дають третю групу з висновком «загальне захворювання». Але в Афганістані ми хворіли не на одну недугу — на жовтуху, малярію, черевний тиф, дизентерію. Кров’ю стікали. Хіба на таке ставлення ми заслуговуємо нині?
Є в Ленінському районі реабілітаційний центр. Там лікарі та обслуговуючий персонал нікого без уваги не залишають. Після служби в Афганістані я 30 років не міг спокійно спати. А в реабілітаційному центрі лікарі допомогли мені. Особлива подяка доброзичливій і завжди привітній Ларисі Перепелиці. Я низько вклоняюся всім лікарям і дякую за допомогу.
Вам, дорогі мої побратими — воїни-афганці, бажаю міцного здоров’я на многії літа, благополуччя в родині!
Микола Калініченко, дитина війни, учасник бойових дій, інвалід афганської війни, ветеран Збройних сил.

Логін:
Пароль:
запам'ятати