Із лісом іще малого Миколку познайомив його дідусь Кіндрат Данилович — відомий на усю округу лісник із невеличкого села Жарки. Це він водив онука до лісу і навчав усіх його таємниць. Це дід заповідав онукові: у лісі треба бути людиною, а не вовком у овечій отарі. Науку цю Микола Охтирський запам’ятав на все життя. І не просто запам’ятав, а й завжди дотримувався дідових порад.
У 18 років він вперше пішов на полювання сам, як повноправний мисливець. За плечима ніс свою першу рушницю — 16-каліберний «ІЖ-18». І хоч було це аж у далекому 1966-му, Микола Петрович і сьогодні пам’ятає свій перший мисливський трофей: шість крижнів та трьох чирят, яких він уполював на озері Склярове. Після цього першого самостійного полювання він пропускав сезон лише протягом двох з половиною років — доки служив у армії.
Спочатку мисливство було для Миколи Охтирського просто відпочинком для душі. А потім стало ще й улюбленою роботою. Адже невдовзі після повернення з армії Миколу запросили у мисливське господарство «Малоперещепинське». Там він і працював спочатку єгерем, потім старшим єгерем, потім мисливствознавцем. Працювати було цікаво, але водночас важко. Як пояснює сам Микола Петрович, тому, хто працює чесно, завжди важко. А він працювати нечесно не вмів. Тому доводилось часто вступати у конфлікти із тими, хто прагнув перетворити полювання на бойню. Мова про так званих браконьєрів. Їм новий принциповий єгер відразу не сподобався. Тому його будь-що намагалися залякати, щоб не заважав ходити у ліс та стріляти тоді, коли їм треба. Бували випадки, коли сина єгеря — ще малого тоді Петра Охтирського — перестрівали по дорозі зі школи і підвішували за ноги на деревину. Ще й наказували: мовляв, передай батькові, щоб не був таким принциповим. Та і це не допомагало. А син підростав поруч із батьком, вчився у нього всьому. І з часом теж став і мисливцем, і єгерем.
Життя Миколи Охтирського було непростим не лише через постійні війни з браконьєрами. Додавалися і побутові незручності. Взимку дорогу перемітало повністю і добратися до будиночка у мисливському господарстві, де жив єгер з сім’єю, було просто нереально. Морози у ті роки стояли такі міцні, що вранці натоплена піч до ранку повністю вихолоняла. Та так, що вода у відрі за ніч бралася тонкою кашкою криги. Але ці дрібні незручності єгеря не засмучували. Адже була улюблена робота, яка давала і натхнення, і сили. У всьому допомагала чоловікові дружина Людмила Георгіївна. Разом вони вчилися в одному класі, разом працювали у лісництві і разом прожили вже 44 роки. Разом із дружиною та сином Микола Охтирський розводив у господарстві кабанів, качок та іншу живність. Пригадує, як завезли двадцять ланей із Асканії-Нової. Шкода, що тварини на Новосанжарщині не прижилися — одразу подалися десь на південь.
У 1985-му році розпочалася нова важлива сторінка у житті Миколи Охтирського — на районній конференції мисливців він був обраний головою районної ради УТМР. Тоді організація була справді потужною і численною — до її складу входили близько тисячі мисливців Новосанжарського району. Багато було мисливців, але і дичини у лісах вистачало. Тут тобі і лосі, і кабани, і косулі. А що зайців та качок, то вже й рахувати годі. Періодично у районі Маячки з’являлись і вовки. Але частину їх незмінно відстрілювали, а решта йшла кудись на Дніпропетровщину. Одним словом, умілий мисливець у той час міг добути будь-який трофей, маючи удачу і, звичайно, ліцензію на відстріл. А от для самого Миколи Петровича, за його словами, трофеї у полюванні — річ не головна.
— Для мене полювання — це можливість побути наодинці з природою. А найдорожча охота — звичайно ж, із гончими. Мені не треба ніякого оркестру, я ходжу у ліс слухати спів гончака. І це для мене — найкраща музика!
Гончих Микола Петрович полюбив давно і назавжди. Він сам натаскував своїх собак, і вони ніколи його не підводили на полюванні. А ще його гончак двічі займав ІІ місце на республіканських змаганнях гончих собак. І зараз Микола Петрович тримає вдома двох молодих естонських гончих: Куклу та Шумку. З ними він і зараз зрідка виїздить до лісу — побути із природою та послухати спів гончака…
На згадку про роки роботи єгерем у Микола Петровича лишилися сотні фотографій. А ще — десятки опудал, зроблених власними руками. На шафі у його кімнаті можна побачити і різної породи качок, і вальдшнепів, і яструбів. На стіні кімнати — роги лосів та косуль. А на протилежній — голова величенького дикого кабана та ціла колекція кабанячих іклів. Одного разу від таких іклів міг постраждати і досвідчений Микола Охтирський.
— Тоді районне начальство приїхало на кабана. Ну, простріляли, значить, усі, і поранений кабан пірнув у лозу біля невеликого озерця. Я пішов першим, щоб подивитись, куди подівся звір. Ішов-ішов, коли просто за крок перед собою побачив… писок кабана. Я одразу ж вистрілив, але це його не зупинило. Кабан моментально кинувся на мене, піддів знизу і підкинув угору. Упав я вдало — зверху на лозу, так що дістати знизу він мене не міг. Кабан лютився і рив землю унизу, а я зарядив у рушницю ще один патрон, прицілився і поклав його пострілом у вухо. Моє щастя, що я тоді не потрапив на його ікла. Адже не раз бувало таке, що після зустрічі з кабаном собака виповзала із такої лози із розпоротим животом.
Зараз Микола Петрович згадує цей випадок з усмішкою. Сьогодні він уже на заслуженому відпочинку і ніяких посад не займає, хоча і є почесний членом УТМР. На полювання ходить дуже рідко, бо підводить здоров’я. Та й те полювання виходить дуже своєрідне.
— Я з собаками виходжу, пускаю їх, а сам сідаю на стільчик та й слухаю — де вони заспівають. А дружина у цей час недалеко від нас сидись у машині та вишиває. А під рукою у неї — повний медичний набір — на всякий випадок. Ото так і полюємо...
Та не тільки здоров’я останнім часом турбує Миколу Петровича. Дуже непокоїть його те, що лісові угіддя, які з діда-прадіда належали простим мисливцям, зараз переходять у руки приватних мисливських товариств.
— Простим мисливцям не потрібне дороге полювання — на косулю чи кабана. Їм дай походити на зайчика, на качку. І — щоб ніхто тебе у лісі не займав. Прийшов сезон — ти маєш право полювати. А якщо угіддя відійдуть до приватників, то для простого мисливця полювання закінчиться. Тому треба будь-що зберегти наші угіддя для простих мисливців.
Ось такий він, Микола Петрович Охтирський. Ніби вже і на заслуженому відпочинку, а думками там — у лісі, біля мисливців, з їх клопотами і проблемами. Без цього він не може, не тому, що полювання — це його хобі. Це для нього — ціле життя.
