Допомогти маленькому хлопчику врятувати життя можуть лише небайдужі люді. У цьому матеріалі ми друкуємо звернення батька, який щосили бореться за життя своєї дитини. Рекомендується для прочитання людям із добрим серцем.
Написати про цю історію мене попрохав знайомий новосанжарець. Він зателефонував і коротко розповів про трагедію у сім’ї брата. У того тяжко захворів син і потрібні значні кошти на його лікування. Спочатку планував написати про це журналістський матеріал. Але потім перечитав звернення до людей батька хлопчика. І вирішив надрукувати їх тут, на сторінках тижневика. Дещо довелося перекласти, дещо трохи відредагувати, незмінним лишився людський біль. Справжній біль батька, який хоче врятувати свого сина.
Запис перший.
«Здрастуйте, дорогі мої друзі та знайомі. Написати це мене змусила БІДА. Як кажуть лікарі, у цій біді ми (батьки) самі не винні. І взагалі невідомо хто винний… Прохати я не люблю, але іншого виходу немає. Для себе навряд чи наважився б. До цього я жив, читав пости, співчував іншим і навіть не уявляв, що мене може торкнутися щось подібне. Біда сталася із моїм старшим сином Вадимом. Зовсім не очікувано у цілком життєрадісного та активного хлопчика (хто його знає — зрозуміє) виявили рак крові!!! Звідки?! Як я вже писав, невідомо хто винен. Принаймні, так сказали лікарі. Чи то недостатній медичний огляд у дитячому садку, чи то недогляд дільничного лікаря, чи то наші із мамою недогляд і необізнаність, чи то радіація та наше зубожіння, при якому ми не маємо можливості перебирати якістю продуктів і доводиться їсти невідомо що…
Як обухом по голові я сприйняв цю новину: діагноз «клітковий лейкоз»! Попереду складне та вартісне лікування. Але при нашому матеріальному та сімейному становищі доводиться прохати допомоги хоча б якої-небудь. Зокрема, потрібний препарат «Вінкрістін-Ріхтер». Допоможіть знайти, будь ласка. Спасибі всім, хто дочитав до кінця. Буду вдячним за будь-яку допомогу. Допоможіть, будь ласка, врятувати нашого малюка!»
Короткий допис, всього на кільканадцять рядків. Зазвичай ми проглядаємо їх похапцем, по діагоналі, відзначаємо про себе: «У когось знову сталася біда. Але не в мене. І це добре». І рухаємося далі. Зізнайтеся, зазвичай ми так і робимо. Але спробуйте зупинитися. І зрозуміти — ЩО почуває батько, який ще вчора грався з абсолютно здоровим і веселим хлопчиком, а сьогодні усвідомлює, що може його втратити. Назавжди.
Запис другий.
«Іще раз здрастуйте, мої дорогі рідні, друзі, знайомі і не лише. Хотів іще раз сказати усім велике «Спасибі!». Я дуже вдячний за вашу чуйність, вашу підтримку і вашу допомогу. Виявилося, що у наш настільки складний час усе ж є люди, яким не байдужа доля дитини. І це дає надію, підіймає голову надії на щасливий фінал, не дивлячись на те, що ми тільки-но відійшли від старту. І боюсь навіть уявляти, що нас чекає попереду…
Якщо комусь цікаво, хотів би розповісти: лікування минає відповідно протоколу (це в них схема така), особливо не важливо якого номеру. На дев’ятий день ми не увійшли у ремісію (іншими словами, лейкоцити вище за норму у нашому становищі), так само, як і на п’ятнадцятий… Залишаємось у групі високого ризику. Лікуємося хімічними препаратами (трьох типів), два з яких вводять один раз на тиждень, а третій уже двічі ввели. Усі надії на 33‑ій день. Господи, допоможи нам, будь ласка!!!
Я тут за компанію і кров із вени здаю, і пальці колю. Ось вирішив заразом і налисо поголитися, щоб не так образливо було… Скоро фото скинемо. А поки що він спить. Іноді навіть сміється уві сні».
Сьогодні маленький Вадим Мошура перебуває на лікуванні у онкогематологічному відділення дитячої лікарні на Леваді (місто Полтава). Для лікування хлопчика потрібні гроші, яких у батьків просто немає. Також дуже великою є потреба у донорській крові групи «3+». Для готових здати кров друкуємо телефони батьків: тато Максим (099) 794‑87‑02, мама Лідія (066)460–73–81.
Усі небайдужі люди можуть допомогти матеріально, перерахувавши кошти на лікування маленького Вадима на картку «ПриватБанку» за номером 5168 7420 2411 5317 (Мошура Лідія Олександрівна).
***
Можливо, ця історія вас не розворушить. І ви прочитаєте цю розповідь як крик про чужу біду. А можливо, щось із написаного зворушить вас до глибини душі. Адже майже у кожного із нас є найдорожча на світі людинка, яка, сопучи на ліжку, мило посміхається уві сні. А якщо це так, то ми просто не зможемо не почути крик батька про допомогу його дитині. Не зможемо, правда ж?
