Новосанжарка Олена Пузак працює медсестрою у одному зі шпиталів Лівії вже сьомий рік. Влітку ми друкували великий матеріал про її життя у цій країні. У цьому матеріалі жінка багато теплих слів сказала і про саму країну, і про її корінних мешканців – лівійців. Також вона зазначала, що збирається працювати у країні до тих пір, доки їй продовжуватимуть контракт. Але дізнавшись, що у Лівії розпочалися бойові дії і сотні українців поспіхом залишили країну, ми вирішили зв’язатися із Оленою Іванівною і дізнатися, чи збирається вона повертатися до України. На це питання відповіла її донька Ольга, яка мешкає у Нових Санжарах і щоденно підтримує із мамою телефонний зв’язок.
— Про початок війни у країні мама розповідала мені ще до того, як повідомлення про це з’явилися у теленовинах, — розповіла нам Ольга Пузак. — Дуже страшні речі у країні розповідали про повстанців. Мобільними телефонами ходило відео, на якому було знято, як вони ґвалтують жінок та смажать на вертелі солдат лівійської армії.
Українські медики, до числа яких входить Олена Пузак, одразу після початку бойових дій збиралися залишити країну. Але лівійці ублагали їх лишитися. Адже війна війною, а лівійські жінки так само продовжують народжувати дітей. І допомагають у цьому їм українські медсестри та акушерки. Якщо вони поїдуть, то лишать цих жінок фактично напризволяще.
— Мама дуже переживає за лівійців, вона просто не розуміє, звідкіля і навіщо на них звалилася ця війна, — продовжує Ольга. — І залишити їх у такий момент вона, як і її колеги, просто не може. Вона сказала: «Ми не хочемо їх кидати. Було б таке у нас — ми були б раді будь-якій підтримці».
Та навіть якщо інстинкт самозбереження переважить співчуття до лівійців, покинути країну є справою не такою вже й простою. Адже порт Бенгази, до якого, скоріш за все, прийде український десантний корабель «Костянтин Ольшанський», розташований за тисячу кілометрів від містечка, у якому мешкають і працюють Олена Пузак та її українські колеги. Як ви, напевно, розумієте, пробиратися до порту через усю країну — надзвичайно складно і смертельно небезпечно. Адже можна не лише потрапити під випадкову кулю повстанців, але і стати жертвою повітряного нальоту «натівської» авіації.
— Учора розбомбили сусіднє з ними місто — там був військовий склад лівійської армії,— розповідає Ольга. — Мама говорить, що через авіанальоти вони іноді не сплять уночі — прислухаються до реву літаків над головами. Спати лягають одягнутими, звечора, про всяк випадок, збирають усі необхідні речі. Звичайно, їм там дуже страшно. А тут, в Україні, за них переживають їхні рідні та близькі. Тому ми дзвонимо щодня і розпитуємо про останні новини.
Із чергової розмови з матір’ю Ольга дізналася, що цієї війни у Лівії… могло просто не бути. За словами Олени Іванівни, два тижні тому повстанці та урядові війська вже укладали перемир’я. Обидві сторони це гучно святкували, радіючи, що війни не буде. Але вже наступного дня до країни увійшли американські війська.
— Солдати США прийшли «на допомогу» повстанцям, які ґвалтували жінок та убивали мирне населення! Ви можете таке уявити? — обурюється Ольга.
Але, не дивлячись на те, що у країні тривають воєнні дії, ситуація у Лівії суттєво відрізняється від того, що нам демонструють у вечірніх теленовинах.
— Нам постійно показують палаючі будинки та автомобілі, трупи убитих, але з того, що розповідає моя мама, картина вимальовується не настільки страшна і гнітюча, — продовжує Ольга. — Кілька днів тому демонстрували сюжет про бомбардування столиці країни — Тріполі. Здавалося, що у місті половина будинків постраждала від нальоту. Я одразу подзвонила до мами, а вона говорить: «Ми тільки що із Тріполі, спокійно ходили по магазинах».
Та як би не різнилися повідомлення у новинах із справжнім станом речей, реальність залишається незмінною – війна у країні таки триває. І Лівія з кожним днем відчуває це все гостріше. Палають нафтові вишки і починаються проблеми з бензином. У магазинах закінчуються продукти, тому що зарубіжні країни відмовляються їх ввозити. У шпиталях залишається все менше медикаментів, тому їх доводиться брати із резервів на складах. А українські медики продовжують лишатися в епіцентрі цього безумства під назвою «громадянська війна». І у той час, як одні лівійці вбивають інших, допомагають з’являтися на світ маленьким громадянам цієї країни. Цьому не може завадити ніяка війна.
