А ось вам випадок з недалекого 2004 року. В той час довелося мені шукати роботу. Друзі порадили мені піти на фірму Олександра Бистрякова, попитати вакантного місця. Прийшов. На виробничому подвір’ї побачив багато різних робітників. І зварювальники, і слюсарі, і будівельники. Всі чимось зайняті. Коротше кажучи — ділова метушня. Якийсь тракторист тягне трактором бетономішалку, йому допомагає молодий хлопчина. Влучив момент, підходжу до молодика і запитую: «Як мені знайти директора вашої фірми?». Хлопчина здивовано підняв брови: «Та он же він, за кермом трактора!» Подумав, що він з мене кепкує. Та по серйозному виразу обличчя зрозумів, що йому не до жартів. Епізод мене вразив. Я ж чекав, що зайду в сучасний офіс, там у високому шкіряному кріслі сидітиме «бос» і напівзатемнених окулярах, в костюмі сталевого кольору і в краватці від Зайцева. Зневажливо запитає мене від кого я прийшов (від Івана Іванович чи від Сидора Петровича), потім поцікавиться рекомендаціями. На мій подив, всього цього не було. Була розмова на дві хвилини. Бистряков запитав що я вмію робити і де бажаю працювати. Як заведено, я запитав про розмір зарплати. І почув у відповідь: «Все залежить від тебе. Приходь завтра о восьмій годині, будемо знайомитися в роботі».
І це не єдині факти, які мене вразили до глибини душі. Наприклад, вже при мені, коли я почав працювати, збудований новий великий цех. Багато станків там працюють і ще більше будуть працювати. Чи всі розуміють що це значить — зараз побудувати нове виробниче приміщення? Адже за останні два десятиліття економіка України зазнала більших втрат, аніж за часи фашистської навали. Промисловість занепала, зупиняються заводи, фабрики, обладнання ріжеться на металобрухт, тисячі людей стають безробітними. А тут — нате вам! На фірмі Бистрякова йде розширення виробництва, закупляються станки, нарощуються виробничі потужності. А також вчасно виплачується зарплата, що не менш важливо.
Що за феномен? Приходьте, подивитесь. Ви, мабуть, скажете, що він багатий чоловік, якщо виділяє гроші на будівництво такого цеху. А може йому Ахметов «відстебнув зелених»? Щоб ви зрозуміли, як будувався цех, я розповім про ще один епізод. Восени 2004 року бригадир зібрав нас, чоловік шість, і сказав, що їдемо на залізобетонні конструкції. Їдемо то й їдемо. Приїхали кудись у глухий степ. По таких степах мабуть йшли татаро-монголи. Потім приїхав екскаватор. Машиніст почав нервувати: «Що я тут буду робити? Бур’яни викопуватиму, чи що?» «Не бубни, наказано десантуватися тут!» — пожартував бригадир. Дивлюсь, а навколо смітник і більше нічого. Якісь уламки дошок, бите скло, побиті залізобетонні плити. Через 5 хвилин приїхав Бистряков. Щось вимірював кроками, як скарбошукач. Шість кроків на схід. «Копай тут!» — каже він машиністу. Декілька рухів ковшем і вже видніється монтажна петля. Застромлюємо, тягнемо — ура, є фундаментна балка. Ще шість кроків на схід. «Копай тут!» Цього разу довелось добряче потрудитися — на глибині близько 2 метрів знайшли опорний залізобетонний стакан. Так що, в прямому сенсі, залізобетонні конструкції Бистряков викопував на смітнику. Та так же воно і є! В нашому робітничому середовищі кажуть, що з лайна кулю не зліпиш. Бистряков спростував цю філософську гіпотезу і довів, що при вмінні і бажанні, всього можна досягти. Треба лише думати про майбутнє хоча б на 10–20 років вперед.
Починалося будівництво цеху теж доволі цікаво. Місце небезпечне. Насипний грунт на суглинку. Основа «жива», з року в рік ці пласти сповзають до яру. І кожної весни, під час танення снігу будмайданчик зменшувався. Бистряков закріпив прилеглі площі підпорними стінами і плитами. До всього цього застосовував підсилене армування фундаментних баз. Також закладка фундаментів здійснена на значній глибині. Дивлячись на все це, будівельник з великої літери Георгій Броховецький тільки похитував головою. Словами він не міг висловити свої почуття. Не кожен підрядчик зважиться на будівництво на таких ґрунтах, та ще й по краю яру. Але ж вдалося! Будівля стоїть, як дзвін.
Часто на загальних зборах Бистряков коротко звітує про свою громадську діяльність, адже він депутат міськради. То міст полагодили, то матеріальну дошку встановили, то «поставили на місце» підприємців з «Добробуту», які сільську дорогу розбили вщент своєю потужною технікою. А недавно Вікторович ще й і в громадську організацію вступив. Мало йому депутатства. Інколи складається враження, що про громаду Кобеляччини він думає більше, ніж про свою фірму. До речі, про це йому на зборах колективу зауважили: «Скажіть, а що наша фірма матиме від цих добрих справ?» Промовчав Бистряков, перейшов до другого питання. А що він може сказати? Звичайно ж, ні його фірма, ні він особисто ніякого матеріального зиску з громадської діяльності не матимуть. Навпаки — все це, забирає час, потребує додаткових зусиль, інколи — матеріальних затрат. Одним словом — клопіт і не більше. То навіщо він, той клопіт, потрібен Бистрякову? Прибутку ж, грошей, «лаве» немає! Так думають чимало людей в нашому колективі, в Кобеляках, взагалі, в Україні. Як таки за часи «дикого» капіталізму змінилась, а точніше — спотворилась наша свідомість. Те, що не приносить прибутку, ми вважаємо пустою тратою часу і сил. Для багатьох головним життєвим кредо стали гроші, набите черево і своя хата — та, що з краю. Виходить, допомагати людям, громаді, думати не лише про свій достаток — це не престижно, погано? Далеко ж ми «заїдемо» з такою життєвої філософією. Та що там «заїдемо» — вже «заїхали». Корупція у всіх ешелонах влади, деградація молоді, яка змалечку привчається до наркотиків і алкоголю, кричущі несправедливість і нерівність у всіх сферах життя — це наше сьогодення. Все це можна побороти лише гуртом, лише громадською діяльністю. Але ж… Гроші за це не платять, прибутку немає.
І, тому, таких як Бистряков мало. Але, думаю, що невдовзі стане більше. Просто не всі вміють мислити наперед і бачити перспективу більш далеку, аніж день отримання чергової зарплати. А Вікторович бачить. Він це довів на підприємстві. Думаю, доведе і як громадський діяч.
