Читайте також:
Бачити зорі
А підтвердилась правильність моїх думок зовсім нещодавно, після випадкового знайомства з Олександром Мазуренком. Чоловік пішки, на милицях (!) намагається пройти близько 2300 кілометрів. Цей шлях він присвятив жертвам Чорнобиля. «Адже світ робить свою чорну справу», — сказав чоловік. Та перш за все, він намагається довести собі, що він нічим не гірший і може набагато більше за інших. Дивуєшся його мужності, силі духу і насназі. Людина, яка близько п’ятнадцяти років назад стала інвалідом, втративши ногу, наважилась на такий відчайдушний крок. І саме головне — він не втрачає оптимізму! Життя для нього прекрасне! Україна, з його слів, процвітає! Люди (що саме найбільше мене вразило!) — відкриті та раді допомагати. Коли я слухала Олександра Григоровича, мені здалося, що він розповідає про якусь країну майбутнього, про закордонну, про будь-яку, але не про нашу... А виявляється — навпаки. Багато разів я чула від своїх знайомих про те, як їм погано живеться. А ще гірше — що не хочеться жити взагалі! Зараз розумію, які це дурниці. Якщо ти живий, здоровий, руки, ноги є — чого плакатись на життя, адже все інше прийде! І навіть будучи інвалідом, можна бути повноцінним членом суспільства і досягати набагато більшого за інших. Саме це і довів мені Олександр Григорович. Замислившись над усім цим, пригадала слова, сказані Олександром Довженком: «Двоє дивляться в калюжу: один бачить зорі, інший — брудну воду». А як же хочеться, щоб ми всі бачили, перш за все, зорі. Адже тільки тоді, можливо, життя справді зміниться на краще. Адже книга життя пишеться відразу, нами і нашою рукою.
| Кобеляки | Редакційна
Додати коментар
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
Вам необхідно зареєструватися, або увійти під своїм логіном
