Футбольна команда «ЕХО» проводить матчі нечасто. А якщо чесно, то дуже рідко. Але День журналіста — якраз гарна нагода дати відпочити мізкам і розім’яти ноги на футбольному майданчику.
Пам’ятаючи, що минулого року ми поступилися держслужбовцям, цього разу сподівалися на реванш. Але початок матчу видався для «ЕХО» не дуже вдалим. Після кількох атак Володимир Коба — сільський голова і футболіст в одній особі — відкрив рахунок у зустрічі — 1:0. Здавалося, що зараз держслужбовці заб’ють іще і попросту розкатають журналістів на класі. Але цього не сталося. За кілька хвилин верстальник «ЕХО» рахунок зрівняв. А потім команда журналістів вийшла уперед. Варто зауважити, що потужна гра команди «ЕХО» у цьому році пояснювалася дуже просто — за журналістів виступали майже професійні у минулому футболісти — Василь Радчич та Ярослав Колодійчик. Саме останній і забив кілька м’ячів іще у першому таймі і «ЕХО» пішло на перерву, ведучи у рахунку — 5:1.
Після перерви команда журналістів (чи майже журналістів:)) продовжила домінувати і за кілька хвилин провела ще кілька м’ячів. Варто зауважити, що у ряді епізодів держслужбовців по-справжньому виручав їх голкіпер — журналіст газети «Наша районка» Анатолій Дмитренко. Зокрема, він узяв у другому таймі два виходи сам на сам від автора цих рядків. А потім команда держслужбовців таки забила кілька м’ячів у відповідь. Спочатку Ігор Романець впевнено реалізував пенальті. Потім команда заробила і реалізувала 10-метровий штрафний удар. І, нарешті, Володимир Коба провів свій другий м’яч у грі. Але на більше держслужбовців не вистачило. І як не гнав футболістів уперед капітан Володимир Литвиненко, зрівняти рахунок його команді не вдалося. У підсумку «ЕХО» перемогло з рахунком 9:4 і взяло впевнений реванш за минулорічну поразку. Тепер рахунок у своєрідній серії — 1:1, і вже наступного року хтось обов’язково вийде уперед.
А якщо чесно, то усі ці рахунки та забиті м’ячі не дуже і важливі. Важливо те, що суботнього ранку півтора десятки цілком дорослих, дуже заклопотаних і зайнятих чоловіків змогли відірватися від щоденної рутини і просто поганяти у футбол. Не заради результату чи гарної фізичної форми, а просто для себе — для душі. Після фінального свистка судді лишалося тільки жалкувати, що футбол закінчився. Але наступного року ми обов’язково зустрінемося знову і ще раз зіграємо у футбол.
