9‑го лютого у Нових Санжарах проходить чергове народне віче. Близько ста чоловік приходить на центральну площу селища, щоб висловити свій протест проти діючої влади. Хоча акція є мирною і ненасильницькою, проте викликає незвичайне занепокоєння органів правопорядку: окрім новосанжарських правоохоронців, до селища присилають іще цілий автобус полтавських міліціонерів.
До Києва на Майдан їздять підприємці…
12:50. Площа перед райдержадміністрацією у Нових Санжарах. За десять хвилин до анонсованого початку віче тут збираються всього кільканадцять чоловік: новосанжарці, як і загалом українці, традиційно запізнюються. За півгодини людей стає значно більше. І державний гімн України, яким починається віче, виконують разом близько сімдесяти людей.
Чергове віче розпочинається із війни з міфами. Найпоширеніші з них постійно нав’язуються продержавними засобами масової інформації. Їх усі чули: «Майдан організований американськими спецслужбами», «У Києві бійців самооборони тренують бойовики із Північної Осетії», «Революцию в Киеве устроили западенцы!»
Аби підтвердити або спростувати ці міфи, організатори віче пропонують виступити новосанжарцям, які більше за інших бували на Майдані у Києві. Вони на власні очі бачили усіх тих людей, які понад два місяці протестують у центрі столиці проти української влади.
Першою виступає підприємець із Нових Санжар Юлія Солодка. Під час останньої поїздки вона пробула в Києві два тижні. Повернулася лише тоді, коли серйозно застудилася і просто змушена була їхати додому, щоб підлікуватися. Юлія не розповідає про американців. Вона їх не бачила у Києві. Вона нічого не говорить про осетинських бойовиків, тому що на Майдані їх не зустрічала. Її розповідь — про українців. Таких, як і вона сама. Українців, які приїздять з різних областей (не лише з Західної України), щоб допомогти Майдану вистояти.
— Я бачила людей, які самовіддано працювали на «пекельній кухні». Це найважче місце роботи, де навіть у 20‑градусний мороз на вулиці кухарі готують їжу для тих, хто стоїть на Майдані. Бачила київських медиків, які приходять, записуються у волонтери і безкоштовно лікують людей — у Жовтневому, палаці Профспілок чи КМДА. Бачила поранених із Грушевського, яким вибивало очі, пробивало щоки, розривало осколками м’які тканини рук і ніг… І бачила похорон Михайла Жиздневського, який пройшов через увесь Майдан. Ми стоїмо там заради наших дітей! Заради того, щоб їх не несли отак, як Мішу…
Наприкінці виступу Юлія Солодка зізнається: підлікується, набереться сил і знову поїде до Києва. Працювати волонтером, ходити у пікети і чергувати на барикадах. Вона не є американським шпигуном, вона не схожа на осетинського бойовика, але саме такі самовіддані люди, як Юлія, і роблять українську революцію в Києві.
Інший виступаючий, ще один новосанжарський підприємець Віктор Гулько, розповідає про своє перебування на Майдані. Із перших днів революції він потоваришував із афганцями, які охороняли барикади на Хрещатику. Відтоді одразу по приїзді до Києва він вирушає до намету свого взводу. Разом з іншими чоловіками з усієї України він удень і вночі охороняє Майдан від нападу «Беркута» чи «тітушок».
— Я не бачив там бойовиків, про яких розповідають по телевізору. Хоча у нашому взводі був один чеченець, який знав багатьох хлопців ще з афганської війни. Колись український побратим врятував йому життя. Тепер він приїхав до Києва, щоб допомогти українцям відстояти правду. Так от, я питаю: якщо чеченець у Києві готовий віддати життя за права і свободи українців, то чому тоді наші чоловіки, тут, у районі, сидять вдома?! Я зізнаюся: зараз найменше думаю про власний бізнес. Усі думки там, у Києві. І якщо зараз подзвонять і скажуть, що треба приїхати і допомогти, — я поїду. І запрошую з собою усіх чоловіків, які зараз просто не мають права сидіти вдома!
Слід зауважити, що ні Юлія, ні Віктор не належать до жодної політичної партії. Вони є громадськими активістами, з яких, переважно, і складається київський Майдан. Вони не є навченими бойовиками, цих людей не вивела опозиція, їм не заплатили американські спецслужби. До подій 30‑го листопада вони мали власну справу і були цілком самодостатніми людьми. Треба розуміти, що такі, як вони (а таких — більшість), стоятимуть у Києві до кінця. І змусити піти із головної площі країни їх зараз уже не зможуть ні залякування влади, ні можливі заклики опозиції. Цим сучасний Майдан суттєво різниться від того, помаранчевого, зразка 2004‑го року. Якщо тоді людей вивів на вулицю Ющенко, після отримання перемоги він розпустив людей додому. Тепер ситуація інша. Якщо завтра зі сцени виступить Кличко, Яценюк чи Тягнибок і скаже: «Люди, йдіть додому, ми перемогли!», ніхто не розійдеться. Люди самі скажуть опозиції, коли наступить перемога і можна буде йти додому.
У Полтаву до ОДА — бюджетники
13:50. Віче триває вже годину. До мікрофону підходить селищний голова Андрій Река і розповідає новосанжарцям про незвичайну зустріч, яка відбулася у нього в суботу.
— Я був біля каплички і дивлюсь, по трасі — автобус за автобусом, автобус за автобусом! Думаю: що ж таке трапилося у країні?! Один зупинився, там люди із Комсомольська. Вони жаліються, що їх у вісім ранку вивезли, щоб у дванадцять потрапити на мітинг на підтримку влади у Полтаві. А у скільки вони назад повернуться? Під вечір! Туди повезли бюджетників з усієї області у робочу суботу. Але пояснили, що мітинг проходив у обідню перерву, з 12:00 до 13:00. А як же час на дорогу?
За словами селищного голови, везли прихильників влади у великих комфортабельних автобусах. Напевно, перевезення із Комсомольска до Полтави і назад влетіло у копієчку. Та й повезти бюджетників із Нових Санжар під стіни ОДА — теж справа не з дешевих. Дивно, дивно. А діткам на спортивні змагання поїхати немає за що — коштів не вистачає. А на екскурсію їхати — батьки скидаються. Бо де ж у державі халявний бензин? А от звезти п’ять тисяч чоловік (за версією влади — 10 тисяч, за версію опозиції — 2 тисячі) на владний мітинг — кошти знайшлися. Може, поїздки бюджетників фінансував якийсь невідомий меценат? Непогано б його залучити до благодійництва у районі. Може б він і діткам на спорт допоміг, і на екскурсії щось би знайшов?
Цікаво виходить, чи не так? До Києва їдуть підприємці. Люди, які залежать лише від себе, не мають начальників і найважче піддаються тиску. А на мітинги влади? Правильно. Бюджетники. Найбільш вразлива верства населення. Ті, на кого можна прямо натиснути. Медики, вчителі, соціальні працівники. Як не прикро визнавати, але це люди, які не мають власної волі. У них немає вибору. Не поїдеш — втратиш роботу. І завтра тобі нічим буде годувати родину. Альтернатива проста і зрозуміла. Найпідліший шантаж, який лише можна вигадати. Залякати людей можливою втратою роботи, загнати їх у автобуси, повезти на мітинг «за власть!» і показати картинку розколу українського суспільства. Ось, мовляв, люди, які збираються проти влади, а ось люди, які її підтримують! Це не війна народу проти влади, це — громадянська війна! Що ж, можливо у це хтось вірить. Самі представники влади, наприклад. Але автор дуже сумнівається, що у громадянську війну вірять ті нещасні звезені з усієї Полтавщини бюджетники, яких влада так нечемно (мовчу вже, що у порушення закону — авт.) залучає до мітингів. Добровільно-примусово. У колінно-ліктьовій позиції.
Закликають до миру — і саджають за ґрати
14:00. Віче триває. Новосанжарцям оголошують, що з хвилини на хвилину має під’їхати делегація з Полтави на чолі з народним депутатом свободівцем Юрієм Бубликом. Люди починають чекати на гостей, але спочатку приїздять ті, на кого не очікували. Вулицею понад площею тихенько проїжджає жовтий автобус із правоохоронцями всередині. Пізніше журналісту «ЕХО» по секрету повідомлять, що то були співробітники полтавського «Грифону». Нібито правоохоронці очікували штурму Новосанжарської райдержадміністрації з боку мітингувальників, тому перестрахувалися.
Люди на площі насторожено затихають, потім розслаблено посміхаються, коли автобус проїздить далі і біля мітингувальників не зупиняється. Натомість з-за рогу з’являються кілька автівок із полтавського майдану. Із них виходять кільканадцять чоловік із прапорами України та ВО «Свобода». Обличчя кількох закриті масками — чи то від морозу, чи то з міркувань конспірації.
До мікрофону підходить народний депутат Юрій Бублик. Його зустрічають оплесками. Нардеп кілька хвилин говорить про те, що саме має робити депутат-мажоритарник на власному окрузі. Пояснює на власному прикладі, звичайно. Зокрема, розповідає, що об’їжджає усі села свого округу, зустрічається із виборцями і звітується про роботу, яку виконує у Верховній Раді.
— Так само має чинити і ваш народний депутат. Він не має сидіти у Києві і приїздити на великі свята. Адже його громада обрала до Верховної Ради і служити він повинен громаді!
Людей на площі, звичайно, більше цікавить не робота із виборцями, а ті переговори, які «Свобода» зокрема і опозиція загалом проводить у парламенті.
— У фракції «Партії регіонів» також є нормальні люди. Громадянин Янукович поки що утримує їх погрозами і залякуваннями. Але, не дивлячись на це, вже зараз сформувалася так звана «група Тігіпка», яка може проголосувати за повернення до проекту Конституції 2004‑го року. Якщо це відбудеться, ми сформуємо новий, опозиційний, уряд і потім проведемо чесні та прозорі вибори президента — чи то чергові, чи то позачергові.
Після народного депутата перед присутніми виступають голова обласної організації ВО «Свобода» Роман Чабановський та голова обласної організації партії «УДАР», депутат Полтавської обласної ради Петро Ворона. Останній розповідає про те, що у суботу відбулася зустріч представників Народної ради та голови обласної ради Івана Момота. Останній підтвердив: люди перебувають у приміщенні обласної ради на цілком законних підставах!
— Не дивлячись на це прокуратурою порушена кримінальна справа проти мене та Романа Чабановськового за нібито організацію захоплення приміщення обласної ради! Ця дволика влада закликає до перемир’я та компромісів і одночасно чинить тиск на усіх непокірних їй! — говорить Петро Ворона.
Новосанжарці дякують полтавцям за приїзд, разом із ними виконують гімн, скандують «Слава Україні! Героям слава!» і мирно розходяться. А вже наступного дня з’являється інформація, що Петра Ворону і Романа Чабановського затримує міліція. У вівторок з’являється інформація, що Романові присудили два місяці цілодобового домашнього арешту. Суд над Петром Вороною триває.
— Вони, напевно, думають, що двох голів організацій заберуть і протести у Полтаві вщухнуть. Проте люди не підуть із обласної ради, навіть якщо там не буде нас, — говорить Роман Чабановський. І коментує неоднозначне рішення суду: — Рішення прийняте без жодних доказів моєї провини. І хоча Юрій Бублик дав свої свідчення, що саме він закликав людей іти до обласної ради, суд не взяв це до уваги.
Ось такі от перемовини із владою. У суботу до обласної ради приходить усміхнений і добрий Іван Момот і усіх запевнює у тому, що влада не чинитиме ніяких дій проти мітингувальників. І лагідно говорить: «Ми ж усі полтавці. Тут такі ж люди, як і ті, хто зараз проводить мітинг під стінами ОДА». Але дивним чином у приміщенні облради спочатку вимикають опалення, а потім і воду. Щоб мітингувальники не могли ні зігрітися, ні, вибачте на слові, сходити попісяти. А вже у вівторок Роману Чабановському, без посмішок і зовсім не по-доброму, виносять вирок. Поки що — два місяці домашнього арешту. Влада добра. Влада хоче миру і спокою. І добробуту усім громадянам. Ви у це вірите?
До речі, хоча штурму адміністрації на віче ніхто не обговорював, проте учасники новосанжарського майдану всерйоз подумують над тим, щоб звести барикади на вході до адмінбудинку. І почали формувати Новосанжарську сотню самооборони, до якої вже записались двадцять чоловік.