Йому 95 років. Він пройшов дві війни і прожив довге життя. Таких, як він, у Нових Санжарах можна порахувати на пальцях однієї руки. Він — з останніх учасників війни, про яку нам скоро нікому буде розповісти…
«Велике діло — дочекатися перемоги!»
Миколі Єгоровичу — 95 років. Він міцний на вигляд, із уважним поглядом веселих очей. Микола Лаврик — один із бойових ветеранів, із тих, хто пройшов війну від дзвінка до дзвінка. Таких по всій Україні вже небагато набереться, а в Нових Санжарах їх взагалі лишились одиниці.
У нас таке собі інтерв’ю учотирьох. Сидимо за столом на кухні у будинку доньки ветерана. Поруч із Миколою Єгоровичем — його дружина Людмила та донька Тетяна. Вони допомагають у тих місцях, де мій співрозмовник зупиняється на півслові.
— Іще до 90 років пам’ять у папи була міцна. Він міг розповідати про війну у деталях. Зараз, на жаль, іноді забуває. Вік… — із сумом говорить донька, Тетяна Миколаївна. Там, де батько замовкає, вона продовжує його думку. Адже про його воєнні шляхи вона знає майже усе із розповідей ще молодого Миколи Єгоровича.
Він народився на Сумщині 5 грудня 1918 року, там же закінчив школу і вступив до медучилища. Не те, щоб Микола Лаврик надто хотів бути медиком. Але так його тоді переконали.
— Я більше хотів бути військовим. Подобалось мені це. Але уговорили і я поступив у медичний, — посміхається, згадуючи, Микола Єгорович.
У 1936-му він уже був фаховим медиком і працював на військовій базі винищувачів у Шостці. Тоді ще льотчики літали на майже допотопних І-16, І-153 «Чайка». Їх Микола Єгорович відпускав «у небо» після медичного огляду, їх зустрічав на землі, допомагаючи при скаргах на здоров’я.
— Нас, медиків, також вчили стрибати з парашутом. Ти повинен був уміти не лише врятуватися сам, але і врятувати пораненого, який летить із тобою, — пояснює ветеран. — Стрибати було страшно. Але стрибав.
У 1939-ому Микола Лаврик разом із базою літаків-винищувачів відправився на свою першу війну — з Японією. Під Халкин-Голом точилися бої між радянськими та японськими військами.
— Поранених було багато. Там воювати було складно — ні дерев, ні кущів, голий степ… Я робив перев’язки, оглядав льотчиків з дальньої авіації перед бойовими вильотами.
Після Халхин-Голу частину Миколи Лаврика перевели до Київського військового округу. І там за два роки він зустрів свою другу війну.
— Ми були на авіабазі, яка обслуговувала винищувачів. Так от, у перші дні німці усі літаки розбомбили просто на злітних смугах. У них розвідка добре працювала, і вони знали розташування усіх аеродромів… Так на початку війни ми залишилися без частини літаків.
Потім були відступ, важкі криваві бої і наступ радянських військ. Разом зі своєю частиною Микола Єгорович не лише звільняв Україну, але і пройшов чимало країн Європи: Румунію, Болгарію, Югославію, Австрію.
— Багато чого прийшлося побачити. На моїх очах загинув військовий лікар, мій хороший друг. Потім, уже по війні, я дізнався, що його дружина не може знайти його могили, бо він числився зниклим безвісти. Я відшукав її, розповів про те, як він загинув у мене на очах. І на п’єдесталі братської могили у тому місті з’явилося і прізвище того лікаря.
День Перемоги Микола Олійник зустрів у Відні. Пам’ятає салюти над містом, відкрите на радощах шампанське і… сум за тими товаришами, які не дожили до Перемоги.
— Велике діло — дочекатися перемоги після такої страшної війни… — задумливо говорить Микола Єгорович.
Старі фотографії
Він знову надовго змовкає. І дивиться кудись — чи то у вікно, чи у той час, коли він був молодим і радів від закінчення страшної чотирирічної війни. Ветеран мовчить і думає щось своє. Чи просто відпочиває від втомливої розмови. Кухнею повільно проходжується великий і кошлатий 15-річний пес Карат. Він уже старий і сліпий.
— Якщо сідає, то вже не може підвестися. Але гостей любить і до всіх лащиться, як маленький, — із жалем і любов’ю говорить Тетяна Миколаївна і гладить собаку по голові. Той трохи крутиться на місці, а потім влягається на підлогу під столом і тяжко, не по-собачому, зітхає.
Ми продовжуємо розмову з Миколою Єгоровичем. Точніше, у цій частині більше розповідає його дружина, Людмила Онисимівна. Вона усміхається, згадуючи, як вони познайомилися у Вінницькому медичному університеті. Як розписалися у далекому 1951-му і поїхали до Сибіру. Але потім повернулися в Україну і обрали для життя затишні Нові Санжари. Тут вони десятки років працювали медиками: Микола Єгорович — терапевтом, Людмила Онисимівна — окулістом.
— Микола Єгорович уже на пенсії довго працював у військовому санаторії. Він взагалі тільки після 90 років трохи здав. А то і купатися на річку постійно ходив, і на полювання. А потім, як сили не стало, і рушницю продав…
Тетяна Миколаївна приносить з іншої кімнати старенький потертий альбом. Микола Єгорович, хоча й не все пам’ятає, але більшість людей на фотографіях впізнає одразу. Фотографії не просто давні, вони майже раритетні. На одній з них — самодіяльний оркестр, у якому грав чи то на скрипці, чи то на гітарі ще зовсім юний Микола. Знімок датований 1937-им роком. На іншому фото Микола Лаврик вже у військовій формі. На звороті знімка його рукою написано: «1940. У відпустку — з Монголії». Ось знімок 1945 року. На вулиці якогось австрійського містечка з’їхав на узбіччя підбитий німецький танк. Інше фото також із австрійськими пейзажами. Підписано: «Місто Кастет. 9 травня 1945 року». Якість знімків така висока, ніби їх робили не сімдесят років тому, а вчора. І не на старі радянські камери, а на сучасний цифровик.
А далі знімки за датами все ближче і ближче до сучасності. Фото із качкою після полювання (1954), фото зі змагань санітарних дружин (1983), колективне фото на ґанку військового санаторію (1991). І фото за столом на кухні (2014). Ми знімаємо Миколу Єгоровича у парадному кітелі з орденами. Він сидить і дивиться у вікно. А може, кудись далеко за нього, на відстань майже у сторіччя, у глибину спогадів про своє довге і славне життя.
