Жителька невеличкого села Бринзи освоїла японське ремесло, яке межує з мистецтвом.
У багатьох українців, котрі мешкають у містах, надто в мегаполісах, існує хибний стереотип щодо своїх земляків, яким волею долі судилося народитися, жити і працювати в селах. Мовляв, у сільській місцевості люди не бачать і не знають нічого, окрім тяжкої повсякденної роботи. А свій відпочинок убачають лише в гучних застіллях та перегляді телевізора.
Дійсно, після розвалу створюваної протягом десятиліть радянської системи культурно-масової роботи, на селі людям стало важче з організацією дозвілля. Клуби в багатьох населених пунктах практично знищені, культпрацівники, які ще залишились, отримують аж занадто скромну заробітну плату, що примушує їх шукати альтернативні джерела заробітку на збиток основній роботі. Ні тобі концертів, ні хоча б сільських дискотек, ні приїжджих артистів, ні лекторів із їх розповідями про сенс життя. Усе сумно, нудно і безперспективно. І залишається лише «глушити» горілку, дивитись серіали та обговорювати подані із «зомбоящика» новини чи «смакувати» сільські плітки.
Насправді ж усе — не так страшно. У всякому випадку — не скрізь. Як відомо, у живій природі практично немає місця для абсолютного вакууму. Так і в суспільному житті, якщо держава фактично відійшла від організації культурного дозвілля в селах, то люди вирішують ці питання самотужки.
Від вишивки — до канзаші
Не так давно Наталія Шкроб, яка працює в Мартинівській бібліотеці, розповіла, що в них уже кілька років функціонує самодіяльний гурток вишивки. Сама Наталія Сергіївна та кілька жінок, що мешкають у Мартинівці і Бринзах, у вільний від роботи час почали збиратися разом і ділитися секретами української вишивки. Кожна з учасниць уже має свої особисті напрацювання. Хтось спеціалізується на рушниках, хтось вишиває ікони, ще комусь більше подобається в’язання крючком. Ту чи іншу технологію вишивки майстрині спочатку вивчали з розповідей та робіт більш старших місцевих жінок. Потім почали читати спеціальну літературу, яка є в бібліотеці. А з часом на допомогу прийшов всезнаючий Інтернет. Наталія Шкроб говорить: «Наш гурток називається «Вишиваночка». Але захоплення учасниць уже давно вийшло за межі традиційної української вишивки. Наталія Никонець дуже вподобала японське мистецтво канзаші. Бібліотекар порадила приїхати до них у село і познайомитись із українською селянкою, яка полюбила далекосхідне заняття.
…Наталія Никонець живе в Бринзах, селі, ще меншому за Мартинівку. Дорога, що веде до цих населених пунктів, на оптимізм не налаштовує. Це традиційний український «напрямок» із шматками асфальту. Оминаючи чисельні ями, маєш удосталь часу, щоб полюбуватись залишками мартинівської старожитності: напіврозваленим клубом, який чи то недобудували, чи швидко зруйнували. І, здається, яка тут вишивка, тим більше, канзаші чи інша екзотика. Людям, аби на хліб та до хліба було.
«Так, жити в селі нелегко, — погоджується Наталія Никонець. — Працюємо ми з чоловіком В’ячеславом багато. Маємо четверо корів, телята є. Улітку обробляємо великий город та землю, що дісталась у рахунок паю. На хліб вистачає. Але ж не тільки роботою живе людина».
Як доказ Наталія демонструє свої роботи. Чого в неї тільки немає. Тут і вишивка, і в’язання, і роботи у вже згадуваній техніці канзаші. «Ось, дивіться, беру два компакт-диски, кілька десятків одноразових виделок, різнобарвні стрічечки. Дві години роботи — і є яскраве панно, котре прикрасить будь-яку оселю, — хвалиться майстриня. — Мій чоловік В’ячеслав та син Володя спочатку мене не розуміли. А зараз синок уже допомагає».
Для виготовлення своїх виробів Наталія використовує недорогі матеріали: різнобарвні стрічки з полімерів, мило, чашки, кавові зерна, зіпсовані компакт-диски. Говорить, що намагається прикрасити власну оселю так, щоб було і гарно, і недорого. Через значну вартість матеріалів вимушено відмовилась від вишивки бісером. Один лише набір для виготовлення невеличкої картини коштує 300-450 гривень.
Про канзаші дізналась із «Однокласників»
Наталія Никонець розповіла, як дізналась про специфічне японське ремесло. У цьому їй допоміг Інтернет, точніше, соціальні мережі. Наталія у свій час зареєструвалась на «Однокласниках». Там і побачила перші роботи в стилі канзаші. Зацікавилась. А далі все було справою часу. Посиділа за комп’ютером, знайшла інформацію на спеціалізованих сайтах. Перші стрічки виписала через Інтернет. Там набагато ширший асортимент, аніж у кобеляцьких магазинах, і нижчі ціни. «Тепер я свої роботи не лише кумі та подругам по «Вишиваночці» показую, а всьому світові. Дуже радію, коли вироби дивляться і пишуть позитивні коментарі», — зізнається Наталія. І говорить, що, вивчивши японське ремесло, зупинятися на цьому не збирається. «Планую освоїти топіарій. А далі буде видно», — каже майстриня.
