За повсякденними справжніми і надуманими проблемами та клопотами ми часто забуваємо про дійсно важливі в історичному сенсі події. Одна із таких трагічних сторінок в історії українського народу була перегорнута в не такому вже й далекому 1933‑му році. Це — Голодомор.
До редакції надійшов лист від Бориса Пухи. Чоловік зараз проживає в далекій Городенці Івано-Франківської області. Але корені його звідси, із землі полтавської. У листі він описує події, які відбувалися в нашій місцевості майже 90 років тому. Борис Пуха вважає, що все це повинні знати і пам’ятати молодші земляки, ті, хто не знає, що таке голод. Дай Боже, і не дізнається. Стилістику листа збережено без правок. Текст записаний зі слів Орини Сидорівни Пухи, 1919 року народження, уродженки села Комарівка.
Творилось страшне.
Голод — це страшне! Таке було горе, що хоч живим закопуйся в яму. А чого він був? У 1932 году була посуха, неврожай. На трудодень давали щось по 500 грам. Та й не весь хліб видавали. Його забирали на хлібопоставку, грошей не давали. А воно ще їздять по селах «буксири». Це ті, хто приїжджали з Кобеляк чи ще звідкись у Комарівку і шукали зерно, квасолю, просо, соняшник. І дай, дай, хоч трісни, а дай. Хто не здавав хліб, опиньчався, приховував зерно, того штрахували, арештовували. Зимою пливом напливали старці: «Дайте, Христа ради…». А людям самим нічого їсти. Та ділилися, чим могли.
Їли все, що попадало в руки. Товкли обдерті качани кукурудзи. На жорнах мололи жолуді і дубову кору. У соломі шукали зернини. Розгрібали торішнє листя і шукали під ним кісточки вишень, абрикос, терну. Спасалися буряками, мерзлою картоплею, домішували до них сіно, дерев’яну тирсу. Запарювали сіно і пили цей «узвар». Весною сушили цвіт акації, бузку, траву і пекли з них «хліб». Ловили птичок, споживали жаб, равликів. Їли козельці, квасець, ягоди чорного пасльону. З рогозу й очерету здирали листки і їли солодкуватий м’якуш. Хліб заміняли ліпеники. Це все те, що могло зліпитися докупи і запектися в печі — лушпиння картоплі, буряків, листя, трохи макухи, якщо була. А хто дожив до житніх колосочків, рвав їх, обсмажував остюки і їв, криючись, бо за це — ДОПР (будинок примусових робіт).
Голод косив людей, як коса траву. Не було від нього спасу. Померли Олена Кирилівна Криса, Марія Тетянич, Тимофій Юхимович і Петро Тимофійович Трипільці. Помер наш сусід Мишко Труш.
Опухлих, із роздутими животами знайшов хтось мертвих Славутичів. Жили вони в лісі за Ігором Малецьким, за кілометрів два від Комарівки. Мій тато Завалій Сидір Данилович і дід Маркіян Дейнека Мишка (він був з 1921 року) поховали на кладовищі в селі. А всіх Славутичів (їх було 12 душ) там біля хати в садку поховали в одній могилі, вилами вкинули в яму, бо трупи уже розкладались. Нема там ні її, ні хресного знака. Тільки вітер, як батіг, свистить у кущах терну.
Страшне творилось! Не доведи, Господи, щоб таке повторилось!
Записав 14 квітня 1989 року Пуха Б. В. Місто Городенка Івано-Франківської області.
Людей, які пережили те жахіття, уже майже не залишилося на цьому світі. Але нинішні і прийдешні покоління мають зберігати пам’ять як про них, так і про ті події. Щоб не повторилося.
