— Коли почали заробляти перші великі гроші?
— Що значить великі? — Критерії різні. Я працюю з десяти років. З чотирнадцяти — у мене вже трудова. Я у батьків не брав гроші взагалі. Мені було якось соромно. Коли зовсім грошей не було, то доводилося. Але почував себе жахливо. Я з десяти років уже на Дослідному полі люцерну косив, складав, валкував. З чотирнадцяти років фарбував лавочки в «Зеленбуді», поросль прибирав.
Їй теж потрібні були гроші. Але вона така — ну щоб його поробити, щоб нічого не робити. Ми якось пройшлися однією вулицею і позбирали поросль. Якоюсь довжелезною — чи Шевченка, чи Фрунзе… Потім нам за цю вулицю віддають зарплатню — і в мене у два рази більша. Вона — що таке, ми ж у двох збирали? А директор сказав, що на її стороні — у два рази гірше, тому у два рази меншу дали зарплатню. Ми з сестрою сміємося і по сей день з цієї ситуації.
З 15‑ти років я працював у будівельній фірмі, яка «побудувала» Котляревському могилу, пам’ятник загиблим козакам, жертвам сталінських репресій. Ми на всіх цих пам’ятниках працювали. Спершу, як чорноробочі — щось носили, місили розчин, а потім, якщо ложити брили і треба було придати їм якусь форму, то мені давали цю роботу.
— За Полтавою сумуєте? Як часто приїжджаєте додому?
— Звичайно. Приїжджаю часто — на скільки це, звичайно, можливо. Останній раз був тижнів два тому. А іноді буває так, що й місяць не приїжджаю, півтора. Намагаюся, щоб, принаймні, раз на місяць виходило.
— Які плани на майбутнє?
— Ну, чесно кажучи, не знаю. Зараз такий дивний час — звільнився взимку зі свого постійного місця роботи. Зараз якийсь такий, як і у країні час — дезорієнтований. Так і я себе дезорієнтовано почуваю: не знаю куди піти, куди податися. З найприємнішого — буде зйомка в одному кінчику. Не буду казати в якому, але має бути дуже не погано. У жовтні-листопаді. Оце найголовніше.
