Потенційні «найкращі танцюристи України» — віком від ледь-ледь повнолітніх і до 70-річних. Серед них не бракувало і професіоналів, і аматорів. Пенсіонери, гімнасти, менеджери, бухгалтери, студенти усіх можливих факультетів намагалися підкорити представників проекту хто чим: хто танцями, хто харизмою, а хто — почуттям гумору і компліментами. Цього разу відбирали танцюристів не журі проекту, а його колишні учасники разом із представниками каналу СТБ. Лише на тих, хто пройде цей перший етап, подивиться професійне і вже традиційне журі шоу — Франсиско Гомез, Влад Яма, Тетяна Денисова та Олексій Литвинов. Виріс і розмір нагороди, яку отримає переможець проекту, з 350 тисяч гривень до 500 тисяч. До виграшу додається можливість навчатися місяць у США з кращими хореографами світу та можливість відвідати кращі світові шоу у Лас-Вегасі.
Спробував свої сили і наш земляк Сергій Горденко. Він поділився із нами своїми враженнями.
— Хоча я ніколи не був танцюристом, та все ж не пропускав жодного ефіру шоу «Танцюють всі». Завжди мріяв потрапити на кастинг, — каже Сергій. Максимум, що я вмію, це те, чого я навчився в Гадяцькому училищі культури на уроках сценічної пластики. Там я навчався разом із Олександром Геращенком, який переміг у третьому сезоні шоу. Я знаю, що я не танцюрист. Мені лише хотілося відчути те, що відчувають люди на таких сценах. Це неможливо передати словами, коли на тебе направлені багато телекамер та очі прискіпливих членів журі. Емоції зашкалювали! Про кастинг дізнався із реклами по телевізору. Тому у січні я вирішив поїхати на відбірковий тур до Харкова. Коли я приїхав, то побачив там близько ста людей, які чекали своєї черги. Мене дуже здивувало, що до Харкова не приїхало зіркове журі. Нас приймали сценарист каналу СТБ та Саша Геращенко. На аудієнцію до експертів танцюристи заходили десятками або вісімками. Кожен з них мав 30 секунд, щоб під музику, яку обирало журі, показати у своїй соло-імпровізації все, на що здатний. Потім ми ще півхвилини танцювали всі разом на сцені. Після цього кожен по черзі піддавався суддівському допиту. Танцювальні експерти ставили і хрестоматійні питання: «Коли ви почали займатися танцями?» та «На що витратите гроші, якщо переможете?», відповіді на які не вражали оригінальністю. Майже усі учасники на перше питання відповідали: «Коли ще був зовсім маленьким», а на друге: «Відкрию власну танцювальну школу».
Багато конкурсантів розповідали подібну життєву історію: вони мріють про танці і не уявляють свого життя без них, але батьки забороняють їм ними займатися і змусили поступити не на хореографію, а на якийсь інший факультет… Коли ж учасникам не вдавалося здивувати суддів, ті дивували їх своїми питаннями на кшталт: «А чому вас назвали Поліна?», «Чому ви розійшлися з чоловіком?», «Що б ви зробили, якби потрапили в казку?». Не бракувало й дивакуватих завдань від експертів. Вони просили бойовим тоном сказати: «Хлопці, не жартуйте зі мною, у мене чорний пояс з карате», танцем зобразити зайця або колобка…
Ніхто з учасників не знав наперед, під яку музику йому доведеться танцювати. Та більшість з них демонстрували заздалегідь підготовлені етюди, які по ходу намагалися підлаштувати до ритму і характеру музики. Були і «пляски» у стилі а-ля «я на дискотеку прийшла», і акробатичні постановки, мовляв, «а я ще й так умію»… Але був і професійний степ, брейк-данс та просто майстерне вміння рухатися й імпровізувати під музику.
Не всі рішення на проекті приймають судді, багато чого вирішують і продюсери, — розповів Сергій. — Журі бачить конкурсантів з професійної точки зору, а от продюсери з медійної: як учасник виглядає в кадрі і чи є у нього шанс стати медійною постаттю, якою став, до прикладу, Влад Яма після «Танців з зірками». Повністю прописаних ролей для учасників проекту нема, але за кожним закріплений певний образ. Причому народ більше любить ліричні та смішні образи, аніж живі і яскраві.
Кастинг був закритий, і нікого стороннього на нього не впускали. Коли я відтанцював, то до мене підійшла сценаристка СТБ Міла і сказала, що для шоу потрібно щось смішне. І запитала мене: якщо я пройду у другий тур, чи придумаю я щось прикольне? Я погодився, і мені пообіцяли передзвонити. Усі відеоефіри кастингів проходять у Києві, а не у різних містах, як більшість думають. Через п’ять місяців я уже і думати перестав про шоу. Раптом дзвінок із телеканалу СТБ, пропонують приїхати до Києва на зйомку харківського відбору танцюристів. Моїй радості не було меж! От тільки у кишенях було пусто. Прийшлося терміново шукати гроші. У цьому мені допомогла моя подруга Оля Павелець. Разом із нею ми вирушили до Києва. Кастинг проходив у Київському політехнічному інституті. До речі, там проходять відбори на всі шоу СТБ. Лише декорації змінюють. Зйомка тривала два дні з 10:00 до 16:00. Це дуже нудний процес. Франциско Гомес ніяк не міг намилуватися собою, кожні півгодини заглядаючи у дзеркало. Якщо йому щось не сподобалось, все, стоп зйомка! І ще півгодини ми чекаємо. Денісова також «вся із себе». Владу Ямі постійно припудрювали лисину, щоб не блищала. А Литвинов поводив себе більш стримано, хоча деколи повертався до залу і показував язика. Чесно, на це без сміху не глянеш. Плюс до всього члени журі довго обідали за сценою. Особисто бачив, як їм привозили їжу із Макдональдса. Наступного дня я прийшов, зареєструвався, мені видали номер і я чекав своєї черги на виступ. До мене підійшла сценаристка і сказала, що мені треба розважити журі. Такою була моя роль перед суддями. Для того, щоб тебе показали по телебаченню, треба бути або занадто талановитим, або занадто смішним. Адже приходить багато людей, а запам’ятовуються виняткові. Коли я вийшов на сцену, публіка мені зраділа. Вдалося розвеселити і журі. Франциско Гомес подякував мені за те, що я порадував журі і публіку. Глядачі в залі були за те, щоб я отримав квиток до Ялти. Проте за виступ відповіли мені чотирма «ні». Та мене це зовсім не засмутило. Адже поставленої мети я досягнув: я побував на великій сцені, побачив зірок телебачення і познайомився із цікавими людьми. Плюс до всього мене покажуть по телевізору. І хай кажуть, що я народився у селі. Це дійсно так. Проте я народився у селі, щоб померти у Парижі. Я хочу порадити усім, хто має якісь нереалізовані таланти: не бійтесь щось робити. Адже багато хто боїться помилятись, виділятись із натовпу, бути не зрозумілими кимось. Якщо не зважишся щось робити, нічого й не станеться: ні хорошого, ні поганого. Життя занадто коротке, щоб бути просто нормальним…
А виступ Сергія ви можете переглянути вже цієї п’ятниці ввечері.
