Вхід | Реєстрація

«Почала писати, коли травмувала пальця»

«Почала писати, коли травмувала пальця»

Кожен намагається вирішити свої проблеми по-своєму. Хтось шукає поради у друзів, дехто — замикається в собі. А 51-річна Галина Петлюк виливає наболіле на папері, римуючи віршами.
Народилася Галина на Хмельниччині у сім’ї колгоспників. Окрім дівчини, в сім’ї було ще двоє старших за неї братів. На думку Галини, тільки завдяки мамі виробився її світогляд.
— Вона була дуже доброю і хорошою людиною, — каже поетеса. — Та ще й працьовитою. Її майже ніколи не було вдома. Спочатку вона працювала на пташнику, потім на свинофермі. Та вечорами, після роботи, ми сідали разом і вона співала народних пісень. Та так співала, що мені аж плакати хотілося.
У дитинстві Галя мріяла бути вихователем у дитячому садку. Мабуть тому серед її творів досить багато гуморесок, загадок та дитячих віршів.
— Тоді ніхто не зміг мене направити на потрібний шлях, — з сумом згадує поетеса. — Тому я не втілила свою мрію в життя.
У 1985 році Галина разом з сім’єю переїхали до Кобеляк. Один з її братів жив на той час у Дніпропетровській області. Тому Галина здобула свою освіту у Дніпропетровську, закінчивши поліграфічне училище. Та вищу освіту так і не здобула. Повернувшись до Кобеляк, працювала у кобеляцькій друкарні палітурницею. Та писати жінка почала лише вісім років тому, травмувавши пальця.
— Я робила вдома ремонт і пошкодила пучку пальця. Вона довго не заживала і часто боліла, особливо, по ночам. Шість довгих років я промучилася з тим пальцем. Постійно молилася і зверталася до Бога. Якось, на Вербну неділю і склався мій перший вірш. Він був саме про Бога. Я сама не повірила, що то я написала. Стимулом для написання цієї поезії був біль. І його я вилила у вірші. Вже зараз, вірші приходять часто і спонтанно. Буває, вийду в місто чи піду на город, щось побачу, що мене вразить — тоді і вірш прийде. Я його повторю двічі, і вже не забуваю. Та загалом, я навіть не знаю, скільки віршів я написала. Багато з них навіть не записані, а решта — на листках. А так хочеться бути корисною для суспільства. Доля підкидає мені випробування за випробуванням із самого дитинства. Але я вдячна Богу, що чує мої молитви і не залишає наодинці з бідою. Попри всі негаразди, я залишаюсь людиною.
У 2009 році Галина поламала ногу. Зі слів поетеси, для неї це був період переосмислення свого життя. Вірші писались і на українській, і на російській мовах.
— Я тільки бігала і записувала їх, — сміється жінка.
Галина дуже любить читати та дізнаватись щось нове. Особливо про історичне минуле свого краю.
— Хоча Полтавщина не мій рідний край, та хотілося б залишити якийсь слід після себе. Адже тут народилися мої діти. Шкода, багато людей не цінують своє минуле. Якось одна жіночка зі мною поділилася, що біля яру, який за «цегельним» знаходиться, колись було джерельце. І до цього джерела люди ходили молитися. А зараз люди і не знають про те джерело. Там ростуть чагарники, земля перерита. Мабуть, метал шукали, чи ще щось…
Сьогодні Галина Петлюк має багато задумів та планів. Неодноразово хотіла спробувати писати прозові твори, особливо, про своє дитинство.
— Коли я була маленькою, — згадує Галина, — неподалік від нас жила дуже стара бабуся Явдоха. Вона була сива-сива… Дуже запам’яталася мені ця бабуся. Вона завжди ходила гарно вдягнена: в довгій спідниці та ситцевій блузці. Поруч з її хатою стояв тин, біля якого росли мальви. Ми часто з Явдохою ходили на поле пасти корів. Своїх корів ми пасли чередою. А вона свою Ластівку на мотузці тримала. Ми малими дуже любили ходити за бабусею. Вона нам груші давала, ми разом віночки з волошок плели, про життя багато нам розповідала. І от, одного разу, після обіду вона не пригнала свою корову. А коли я прийшла додому, мама мені сказала, що бабуся Явдоха померла. Наступного дня донька бабці попросила взяти її корову також пастися. І коли ми вигнали тварину з хліву, вона стала, як вкопана і не йде. Тоді повернулася до хати, а з її очей сльози покотилися, мов горох. Діти всі стояли біля неї і також плакали. І так мені зараз хочеться написати про цю корову… Може, колись знайду для цього час. А то завжди щось перешкоджає.
Зараз Галині Петлюк — 51. Сьогодні у неї є дві найзаповітніші мрії: аби в дітей була стабільна робота і щоб коли-небудь видалася хоч невеличка збірка її поезій. Та на думку поетеси, за нинішніх часів їй це не вдасться. Бо на це потрібна чимала сума грошей.
За півгодини бесіди з поетесою вона багато чим поділилася зі свого життя і зачитала багато віршів, і що цікаво, по-пам’яті.

 

 

***
Люблю, як дихає земля,
І димка над ріллею грає,
У небі чути журавля,
Зерно росточки викидає.
Люблю, як дихає земля,
Дерева в шати зодягає,
По травах босе йде маля,
До мами ручки простягає.
Люблю, як дихає земля,
І небо в блискавицях сяє,
Дощем до неї промовля,
Коли вона того жадає.
Люблю, як дихає земля,
Веселка воду набирає,
І чути пісню скрипаля,
Що серце болем зігріває.
Люблю, як дихає земля,
Колосся соком наливає,
Шепочуть зорані поля,
І щастя більшого немає.


***
Села смарагдова колиска,
Лелечі зграї на стерні
І сонця полив’яна миска
Наснились вдосвіта мені.
І я біжу простоволоса
Назустріч вітрові й грозі,
А мама йде весела й боса —
І слід лишає по росі.
Мене щаслива обіймає,
Промоклу гріє під крилом,
Веселка воду набирає —
І дзвони котяться селом.


***
Стою, немов у диво-казці:
У сріблі Ворскли береги.
На кожнім камені по шапці
І тиша дивна навкруги.
Не можу відірвати очі
І хочу знати їхню суть.
В холодні дні і темні ночі
У братстві берег стережуть.
Вітерець гойдає чайки-хвилі,
Під снігом у задумі лід.
Прощайте, бережечки милі…
Із друзями лишаю слід.


***
Нема ніде такого раю,
Де голубінь і шир без меж,
Гриби у кошик я збираю
Серед густих і дивних веж.
Дятел вистукує на дубі,
Білка потріскує в дуплі,
Заєць пробіг в сріблястій шубі,
В небі ключами журавлі.
Душа з природою в єднанні,
Тепло із серця струменить.
Скоро пройдуть дощі останні,
І падолистом відшумить.
Усе покриється габою,
Поля, діброви і луги.
Піду снігами за тобою,
Де сяють Ворскли береги.


***
Довгі і нестерпні ночі,
Блукає між хмар місяць-серп.
Бігла б кудись світ за очі,
Скоріше б прокинувся степ.
Боса піду межи трави,
Розвію тривоги й жалі.
Під солов’їні октави,
Припаду чолом до землі.
Крила позичу у вітру,
Зцілюсь п’янкою росою.
Згадаю Тараса молитву,
Забриню, степе, тобою.


Автор: Дарія СТАРОСТІНА, «ЕХО з регіону»


Дізнавайтеся першими найважливіші і найцікавіші новини України та Полтавщини – підписуйтеся на наш Telegram-канал та на сторінку у Facebook
22 березня 2012, 18:26 | Кобеляки | Цікаве
Додати коментар

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
Вам необхідно зареєструватися, або увійти під своїм логіном



Курс НБУ

Зачекайте, йде завантаження...

Логін:
Пароль:
запам'ятати


Реєстрація | Нагадати пароль

Шановні водії!

У зв’язку зі значним погіршенням погодних умов та сильної хуртовини частина траси Р-52 у Царичанському районі являєтсья непридатною до використання!

Служба порятунку звертає Вашу увагу на те, що вирушаючи у таку погоду в дорогу Ви йдете на це на свій страх і ризик - у випадку неможливості вибратися із снігових заметів на дорогах чекати допомогу можливо прийдеться досить довго.

Тому рекомендується відмовитися від подорожей автомобілем до стабілізації ситуації