24 лютого Івану Бодаку буде лише 20, але він пішов добровольцем на Схід, щоб захистити рідних та близьких від повторення сценарію Донецька та Луганська в Нових Санжарах.
Міг би служити на кордоні, але пішов добровольцем на Схід
Із зовсім молодим захисником Батьківщини ми зустрічаємося в редакції «ЕХО». У хлопця, власне, короткотривала відпустка. Менше ніж через тиждень боєць знову повернеться на війну. Іван широко посміхається, згадуючи воєнні будні та фронтових друзів, розповідає нам про те, як потрапив на війну.
Отже, після школи він вивчився на теслю-столяра, устиг навіть попрацювати за спеціальністю, але швидко розчарувався у своєму виборі. І тут зрозумів, що хоче стати військовим. Спочатку хотів потрапити в морський флот, але не вийшло. Тоді Іван іде в армію і, пройшовши відповідний курс молодого бійця, з 29 жовтня 2013 року служить за контрактом. Так, певно, і служив би собі спокійно, приміром, на кордоні чи десь у частині, одержував би зарплату, як це було, але вже восени 2014‑го юнак вирішує йти добровольцем на Схід. Хлопець підкреслює:
— Я міг би і далі нести свою службу, але я хочу захистити рідних та близьких від повторення сценарію Донецька та Луганська в Нових Санжарах.
Таке рішення сина батьків шокувало, а бабуся і зовсім відмовляла. Дівчина Івана, дізнавшись, що хлопець їде воювати… запропонувала лишитися друзями. Та юнак до цього ставиться по-філософськи:
— Якби любила, то чекала б днями і ночами.
Піти на фронт — це було остаточне і тверде рішення хлопця. Держава забезпечила Івана бронежилетом 5‑го рівня «Корсар», каскою та бушлатом, а от берці придбав за власні кошти. Форму купили волонтери. І вже 19‑го листопада хлопець знаходився в зоні бойових дій. Іван дослужився до звання старшого механіка-водія батареї переносного зенітно-ракетного комплексу. Також хлопець ділиться, що має свою машину БТЛБ — багатоцільовий тягач легкий броньований. Іван говорить:
— Більшість, як побачать мою машину, то думають, що то БМП чи то БТР. Ще багато хто думає, що керувавати ним важко (Машина важить майже 10 тонн — авт.), але це не так — я її освоїв за три дні. Усі щось пишуть на своїх машинах. Один солдат написав ім’я своєї жінки «Крістюша», а я — «Нові Санжари», — показує фото з телефона та посміхається.
«Найважче було подолати страх»
Іван говорить, що найважче для нього в зоні АТО було подолати страх. Адже практично постійно лунають вибухи та постріли. Потім цей страх минув. Хлопець каже:
— Зараз прокидаюся і спокійно собі дивлюся, що лежить розірваний снаряд біля бліндажа. Раніше мені ще знайомий казав, що коли віддалився від зони АТО, то не вистачало оцих пострілів, вибухів, тієї атмосфери. Тоді я його не розумів, а тепер відчув це на собі. Мабуть, це лишиться на все життя.
Хлопець говорить, що за цей час він устиг побувати в Щасті, районному центрі Новоайдар, селах Трьохізбенка, Геївка. Там військовослужбовці несли вахту на блокпостах та виконували інші завдання. Молодий воїн заважує, що місцеве населення ставиться до українських військових 50 на 50:
— Одні говорять: «Та йдіть там до себе, у нас є свої, яких ми підтримуємо!», а інші радіють нам і говорять: «Добре, що ви прийшли. А чого Вас так мало? Приїжджайте більше!»
Констатує, що місцеве населення прохає допомоги харчами. То солдати допомагають усім, чим можуть. Зокрема, на свята діткам носили солодощі та мандаринки.
Про внутрішню атмосферу військової частини Іван говорить, що його 92‑га окрема механізована бригада дружна:
— Коли в кожного під рукою автомат, то не надто до сварок, — сміється. — Бувають і нерви в кожного з нас, але ми намагаємося розуміти один одного, йдемо на поступки, жартуємо.
Пригадує випадок, коли побратима поранило осколком. Йому оперативно надавали допомогу, а потім прибіг фельдшер. Усі хлопці по півпачки скурили, так хвилювалися.
— Потім той поранений хлопець прийшов до нас вранці, вже перев’язаний і питає: «А в мене футболка ціла лишилася?» Ми так сміялися!
Життя військового насичене. Хлопці стріляють, копають окопи, ставлять бліндажі, запускають безпілотники, за допомогою яких фіксуються відповідні об’єкти. Потім цю інформацію передають силам артилерії, як наносять відповідні удари по ворожих точках. Життя на війні складають і побутові речі. Приміром, зготувати їсти. І тоді доводиться не автомат в руки брати, а котел, і варити на вогнищі смачну кашу для всієї бригади, а то і борщ, щоправда, із сушеної заготовки, у яку потрібно додати лише картоплю.
Є і свої «домашні» улюбленці, які прибилися до хлопців. Це собачка Патрон та кішка Василіса, якій дали ім’я в честь Василя, її нового господаря, який за нею доглядає. Іван говорить, що на війні звикаєш до всього, сприймаєш це органічно. І якщо спочатку дуже тягне додому, то вже потім там почуваєш себе, як вдома.
Через кілька днів — знову на війну
Іван Бодак або «Ірокез» (його позивний) говорить:
— Тільки приїхав додому, то всі запрошують в гості. Ніколи і вдома побувати. (Сміється)
Говорить, що більшість знайомих підтримують хлопця, але знаходяться й такі новосанжарці, які говорять хлопцеві: «Нащо пішов на ту війну, жити набридло?»
Спілкуємося ми в день обіцяного «чергового перемир’я». Безнадійно запитую, знаючи відповідь наперед:
— Ну як, уже перестали вас обстрілювати?
— Ні, обстрілювати не перестали. Хлопці передають, що доки тут оголошують перемир'я, то з іншої сторони окупанти підтягли ще 50 «Градів» та 25 танків. Нашим тепер заборонили стріляти, доки у нас стріляють… А ми маємо воювати далі! Адже йде не АТО, а справжня війна з Росією.
Уже 20‑го лютого юнак повернеться у військову частину. Там і відсвяткує своє двадцятиліття. Завжди позитивний та усміхнений, Іван на прощання запевняє, що українці обов’язково переможуть окупантів у цій війні, незважаючи ні на що. Говорить це він так упевнено, що навіть не сумніваєшся: так і буде.
