Допомога армії стала для більшості українців неофіційним, але надзвичайно важливим видом діяльності. Діти ходять до школи і допомагають армії, підприємці торгують на ринках і в магазинах та допомагають армії. Учителі, медики, аграрії та робітники ходять на роботу і допомагають армії.
Це не пафосні слова. Так є насправді. Варто постояти біля волонтера Юлії Солодкої хоч із півгодини, щоб переконатися: допомога армії не припиняється ні на хвилину. До волонтера постійно підходять люди, щось передають, приносять, привозять.
— Минулого тижня у нас був терміновий, позаплановий виїзд на Схід. Треба було відвезти нашого бійця Сергія Іванова під Авдіївку, — Розповідає Юлія. — Спасибі Сергію Кузнєцову, який допоміг нам і надав легковик із причепом. У понеділок ми відвезли і солдата, і черговий вантаж гуманітарної допомоги армії.
Доки волонтер говорить, до її місця, що на вході у новосанжарський ринок, підходять дві жінки. Вони везуть на ручному візку два мішки капусти, мішок картоплі і велику коробку яблук. Ці люди, як і Юлія, підприємці з ринку. Допомагають армії тим, чим можуть. І цим доводять, що не всі «базаряни» – лише торгаші, які дбають тільки про власну вигоду.
— Юль, а що таке хлопцям потрібне, що ми можемо передати? Може, у чомусь особлива необхідність є? — цікавиться одна із жіночок. — Цигарки завжди потрібні. А які? І кава? Добре, знайдемо і цигарки, і каву.
Ми продовжуємо розмову із волонтером. Вона перераховує вміст вантажу, відвезеного під Авдіївку: зарядний пристрій для акумуляторів, тосол, масла, гальмівна рідина, набір ключів, 20 пар чобіт, бочки для води, натовська форма та берці. Більшість із цих речей закуплені ще за ті кошти, які передав після благодійного концерту Владислав Ульянич.
До волонтерської точки знову підходять люди. Цього разу подружня пара, також підприємці з Нових Санжар. Приносять сумки із картоплею, медом, перекрученим салом. Заносять усе до контейнера, залишають і йдуть.
Ще за п’ять хвилин біля Юлії зупиняється директор Лелюхівської школи Володимир Жильченко. Приходить не з порожніми руками.
— Наші діти вчора провели у школі благодійний ярмарок солодощів, — пояснює Володимир Анатолійович. — Нанесли тортів, горішків, трубочок, різного печива. Купити це могли і батьки, і вчителі, і будь-хто із жителів села. Так дітки зібрали 2000 гривень, які вирішили передати на потреби української армії.
Разом із грошима дітлахи передали солдатам листи і сердечка із побажаннями. Такі, здавалося б, дрібнички справді гріють серце воїнам на східному фронті. Адже це — свідення того, що їх пам’ятають, їх чекають.
Ось так день за днем волонтери збирають черговий вантаж на Схід. Нестачі у добрих людях, які готові підтримувати армію навіть із власної кишені, наразі немає. Не вистачає лише транспорту.
— Перед кожною поїздкою найбільша проблема — знайти автобус. Є наші постійні друзі, які виручають. Хтось дає свій автобус, хтось сам сідає за кермо і везе нас на Схід. Але якби у волонтерів був власний транспорт — це було б, звичайно, найкраще. Зараз влада намагається нам у цьому допомогти, проводять якісь переговори, але результати їх поки що мені невідомі. Поки що автобуса у нас немає, але чергову поїздку ми вже плануємо, — посміхається Юлія.
