Маленьке село, що розташовується на південній околиці Новосанжарського району, 10‑го вересня душевно і тепло відзначило День села.
Існує тенденція, яку, можливо, помічає лише автор цих рядків: чим менше село, тим душевніше воно проводить свята. Можливо, справа у тому, що у маленьких селах справді «всі одне одного знають». Так, наприклад, говорять і про місто Полтава, але навряд чи ви уявите ситуацію, коли навіть на день міста разом зберуться третина полтавців, і при цьому кожен буде вітатися одне з одним по імені. А у маленькому Поповому на день села приходить більше сотні жителів. Тоді як у селі за даними Вікіпедії проживає всього 363 жителі.
а свято, яке традиційно проводять у самому центрі села, ідуть і старі, й малі. Бабусі та дідусі — спираючись на ціпочки, їх онуки та внучки — везучи коляски із малюками. Дорогою зустрічають знайомих та родичів, обіймаються, щиро усміхаються, питають про здоров’я і справи. Якщо дивитися збоку, нібито спостерігаєш за однією великою родиною, яка зібралася на весілля або чийсь день народження. Старші розсідаються на заздалегідь поставлених лавках. Молодші стають трохи в стороні, якраз неподалік давно вже встановлених дерев’яних вказівників із напрямками на «Нові Санжари», на «Кобелячки» і на «Решетилівку».
Сільський голова Тамара Марик зовні трохи хвилюється, але привітання її звучить впевнено і водночас душевно. Після короткого екскурсу в історію села наперед виносять традиційний український коровай. І юна дівчина у вінку зі стрічками розносить піднос зі щойно нарізаним запашним хлібом та пропонує кожному односельцю. Молодші тримають шматки короваю на долоні, а старші люди одразу куштують і задоволено кивають головами: смачний!
А тут і концерт починається. Артисти молоді, аж десь із Диканьки: четверо хлопців та четверо дівчат. Співають гарно поставленими голосами, а люди їм вдячно аплодують. Тут публіка не розбалувана частими концертами. При цьому з’ясовується, що можна на святі в Україні обійтися без російських пісень і свято однак вийде хорошим! Деяким художнім керівникам на замітку. Пісні викликають щирі оплески, але найбільші овації збирає гумореска, яку майстерно читає один з юнаків. Це давня історія про приїзд до колгоспу іноземної делегації. Найбільше тішаться слухачі, коли хлопчина розповідає, як фуражир Микита хвалиться гостям своїм довгим «хобі».
Доки глядачі сміються над жартами, один із місцевих жителів розповідає автору, як Попове ледь не об’єднали із Великим Кобелячком.
— Налякали громаду, що інакше село приєднають до Решетилівського району. Люди стривожились. А потім приїхали, кажуть: «Або до Великого давайте, або в Решетилівку підете». Добре, що вчасно кинулись і зупинили все це. Поки що ні з ким об’єднуватися не плануємо. Треба, щоб це на користь громаді було, а не навпаки.
Коли свято вже у розпалі, а диканські артисти радують мешканців Попового черговою порцією запальних українських пісень, до центру приїздить голова фермерського господарства «Козубівське» Михайло Васюта. Тут його поважають. І частину земель у місцевих жителів він давно орендує, і капличку у селі спорудили у 2014‑му році за його ініціативи, і фінансова організація свята — його заслуга.
— Думали, що трішки більше людей буде, — говорить Михайло Васильович, — розраховували, щоб усе село могло за столи сісти.
Як не все село, то принаймні половина Попового дійсно після святкового концерту сідає за святкові столи. Та не їжею однією, і не самими лише веселощами. Навіть на святі знаходиться місце суму. Ведучі згадують загиблих Героїв Небесної Сотні, українських воїнів, які поклали життя на сході України. І над Поповим «Плине кача»… Під її журні ноти встають усі — і діти, і дорослі, і старенькі, які і стоять лише спираючись на паличку. Хтось потай витирає сльози. Маленьке полтавське село стоїть у пошані, ніби говорячи: ми не забули вас, ми пам’ятаємо, завдяки кому можемо сміятися і святкувати.
