Про живого сепаратиста, ліки від горе-кандидата та замасковані гармати — у черговому репортажі про поїздку новосанжарських волонтерів на схід.
У дорогу — при -20°
За бортом волонтерської «Газелі» — -20° за Цельсієм. На календарі — 5 січня. І близько півночі мікроавтобус через Полтаву вирушає на схід, до так званої зони АТО. Цього разу поїздка триває надзвичайно довго: до останньої точки маршруту, села Водяне, волонтери дістануться аж за сімнадцять годин!
Швидко їхати не вдається. І дорога не найкращого стану, і холод постійно вкриває морозом скло перед водієм. Пічка у автобусі не завжди справляється з обігрівом.
Цього разу волонтери не лише везуть продукти, теплі речі та індивідуальні посилки від новосанжарців, але й допомогу від «Полтавського батальйону небайдужих». Це і маскувальні сітки для техніки, і так звані «кікімори» для бійців. А ще — цілі пакети різних медичних препаратів. Полтавські «сокільці» дістали ці ліки досить цікавим способом. Усі полтавці пам’ятають, що у період передвиборчої агітації один із кандидатів на посаду міського голови, Андрій Матковський, щедро роздавав у місті набори медпрепаратів. Ось на таких агітаційних пунктах молодь із «Соколу» і заготовила солідний запас ліків для української армії. Тепер усе це везуть до хлопців у АТО.
Першими приймають волонтерів старі друзі, бійці «Айдару». Після задубілої «Газелі» новосанжарці відігріваються у теплому бліндажі. Воїни охоче розповідають про своє життя-буття, показують зброю (іноді доволі ексклюзивну, таку, приміром, як снайперська гвинтівка «Мосіна». — Авт.). А ще пропонують подивитися на «живого сєпара».
— У бінокль видно, як вони на он тому териконі чергують! — показують бійці. І пояснюють, що навіть по ворогові, який з’являється на відкритому місці, вогонь без наказу не відкривають.
«Рапіри» під снігом
Від позицій «Айдару» неподалік Горлівки волонтери переїжджають ближче до Донецька. І поблизу одного села (не зазначаємо його назви із метою конспірації. — Авт.) знаходять батарею протитанкових гармат «Рапіра». Тут зараз несе службу новосанжарець Сергій Іванов. Бійцям якраз стають у пригоді привезені маскувальні сітки. Вони одразу накривають ними свої гармати. Під сітками, що носять умовну назву «брудний сніг», «Рапіри» стають практично непомітними.
Волонтерів у цьому підрозділі знають і люблять. На прощання командир навіть дарує Юлії Солодкій свій ніж як сувенір на пам’ять.
Новорічні смаколики, ліки та інше завозять іще трьом новосанжарцям: Олександру Дзюбенку, Євгену Кумпану та Олександру Миколаєнку. Після цього волонтери вирушають до останньої точки свого маршруту — до «Карпатської січі», у село Водяне.
«Газель» на аркані
І, як це часто трапляється у дорозі, неподалік Карлівки (не плутайте із Карлівкою Полтавської області. — Авт.) волонтерська «Газель» глухне і відмовляється заводитись. Невдовзі поруч зупиняється «Урал» із бійцями 93‑ї бригади. Автобус причіпляють до вантажівки за допомогою троса і далі він їде на буксирі. Для потужного «Уралу» навіть наполовину завантажена «Газелька» — майже не чутна. Тому він легко розганяє її кілометрів до семидесяти.
— Вона і своїм ходом так рідко їздить! — сміються волонтери, яких уже важко здивувати черговою поломкою їх «бойової» машини і до цієї події вони ставляться філософськи.
«Урал» дотягує автобус до Первомайська. Там поломку швидко усувають і «Газель» своїм ходом доїжджає до Водяного. Тут нарешті волонтери можуть відпочити у своїх добрих друзів із «Карпатської січі». Вони залишають бійцям маскувальні сітки, ліки і продукти. Натомість біля красиво вбраної ялинки воїни пригощають гостей святковою фронтовою вечерею. І все нібито добре: і старі друзі, і нові знайомі, і теплі розмови, і щирий сміх після веселих розповідей. Усе було б добре, якби не слово «війна», через яке усі ці абсолютно різні люди зібралися у донецькому селі за сотні кілометрів від рідних домівок.
Наступного дня волонтери повертаються додому. А бійці зустрічають Святвечір, а потім і Різдвою Вони щиро вірять, що це останнє їхнє Різдво на Донбасі. Наступне має бути лише вдома і вже у мирній Україні.
