Уже понад два роки на сході України панує воєнна агресія. Чимало наших хлопців полягло там. А скільки було поранено, і скільки ще залишається на передовій. Але їхній подвиг завжди буде героїчним для українського народу. Вони — наші герої, які стали на захист рідної країни. Цінуймо їхню мужність і відвагу, адже наші вояки боронять Україну своєю кров’ю і своїм життям. Пропонуємо Вам розповідь одного українського солдата.
Володимир Круталевич — боєць 42 батальйону територіальної оборони. Він розповів свою історію перебування у полоні, де провів майже 100 днів.
— Мене викликали повісткою четвертого червня 2014 року. Спочатку направили у Кіровоград. На навчаннях пробув трохи більше ніж 1.5 місяці. У кінці травня мене вже відправили в зону АТО у Краматорськ.
Одного разу нас направили супроводжувати перевезення боєприпасів та гуманітарної допомоги. Це було 27 серпня. Тоді нас зрадили. Хто це зробив — я не знаю, можливо, навіть офіцери. Нам вказали неправильний маршрут, і ми потрапили в оточення. Звичайно, ми прийняли бій. Хоча всього нас було 6 чоловік. Снайпер у першу чергу застрелив нашого водія, командира контузило. Я прийняв командування на себе. Коли подзвонив комбатові, він сказав, що ми не маємо бути у цьому місці, що ми поїхали не тим шляхом. Пояснень ніяких він не дав. Тоді подзвонив ротному, але телефон був вимкнений. Після чого комбат також відключив телефон. Мені подзвонили десантники з нашого батальйону і кажуть: «Карабах (це моє воєнне прізвисько), ми тебе не покинемо, десантники своїх не кидають. Комбат виставив «заградотряд» і сказав, що хто рушить з місця вам на допомогу — одразу ж розстрілювати. Тоді мене було вже поранено, контузило, побило осколками. Ми були серед поля. Противники його підпалили. Я сказав хлопцям: «Треба виповзати, бо згоримо». Ми спромоглися дістатися узбіччя дороги. Нас було троє: Гена, Льоша і я. (До речі, Олексієві всього 23 роки, але ми з ним добре подружилися, разом ходили на чергування).
Тоді я подзвонив до жінки, щоб з нею попрощатися. Вона, звичайно ж, розплакалася. Я її попросив, щоб вона просто помолилася.
Почули, що летить міна. Важко було зрозуміти з якого боку вона летить і куди впаде. Але я подумав, що Льоша, який лежав поряд зі мною, ще зовсім молодий, у нього маленька дитина, йому ще жити й жити. «Лежи» — і закрив його своїм тілом. Одразу ж розірвалась міна. Від різкого болю я закричав. Тоді мені вибило око, пошматувало руку й ногу.
Я побачив когось. Подумав, що, можливо, хтось із наших і підняв руку, щоб покликати на допомогу. На жаль, це був один з терористів. Коли він підійшов, прострелив мені ліву ногу. (Наскрізне поранення: куля роздробила кістку і трохи зачепило Льошу.) З нами був ще Гена, він також був добряче побитий осколками.
Мабуть, Бог уберіг нас. Ще на початку, коли нас захопили, один з бойовиків хотів усіх розстріляти: «Зачем с ними возиться, лишняя головная боль». А інший, мабуть він головний у них був, наказав, щоб нас забирали.
Коли мене доставили в лікарню, я втратив 70 % крові. Але залишався у свідомості. Пам’ятаю, як у приймальні лікарні мені одразу ж вкололи 6 кубиків адреналіну. У цей час терористи, які привезли мене, займалися мародерством: забрали позолочений годинник, срібну печатку, гроші з кишень (зарплата прийшла перед тим), два телефони.
Коли лежав у реанімації, я чув, як говорили (мабуть, лікар казав медсестрі): «Будеш поглядати за ним, якщо до ранку доживе, то добре, а ні — така його доля».
Як отямився і побачив людей у білих халатах, то я вже й подумав, що в раю. Але до мене підійшов сивий чоловік, це був завідуючий, і говорить: «Ну что, cынок, будем жить?».
Через певний час мене забрали з лікарні. Я опинився в штабі противника. Серед терористів були чеченці, навіть французи, італійці, але ці наймані люди — одиничні випадки. У своїй основній масі це були місцеві. У штабі противника я зустрів своїх хлопців, Льошу і Гену.
Але Гену потім розстріляли. Заради задоволення. Прийшов п’яний ополченець з дівчиною і вирішив похизуватися перед своєю подругою. Спочатку хотіли мене взяти, але я був найбільш побитий, увесь в бинтах, то мене, мабуть, пожаліли вбивати. Сказали, що я буду наступним.
На наступний день прийшов Олександр Чернов (прізвище та ім’я змінено). Він у них там головний був. Помітив, що одного з нас уже не було. Певно, що не дуже зрадів цьому. Наказав, щоб нас не чіпали. У кінці вересня Олексія забрала мати. Я був радий, що їм якось вдалося домовитися. Думаю, що Бог є на цьому світі, бо я багато молився, і він мене оберігав і Олексія врятував. До речі, Льоша потім знову повернувся в зону АТО.
Першого жовтня мене перевели у контррозвідку. Там уже почали знущатися: били, катували. Хотіли щоб написав зізнання, що я лейтенант контррозвідки. Мене заставляли викопувати яму для себе, імітували розстріл, ставили на коліна і стріляли біля вуха, залякували. Говорили, що були б раді мене убити, але їм заборонили (певно, Чернов). Він сказав, що я їм потрібен, але для чого — не знаю. Перевели мене у камеру-одиночку. У ній не було ні вікон, ні ліжка, абсолютно нічого. Лише картонка, на якій я спав. У цій камері я пробув місяць. Годували 3 рази на тиждень. І то їжа була кисла. Також ополченці зламали мені руку. Тепер її треба оперувати, бо вона зрослась не правильно, пальці не рухаються.
У листопаді мене вже перевели у спільну камеру. Там сиділи інші затримані. Коли більш-менш став на ноги, я попросив у командира цієї контррозвідки, щоб мене виводили на роботу. Так, виводили, але коли я прибирав територію, ті, які мене охороняли, били прикладами по голові, по спині. Я питав: « За що ви мене б’єте?» Вони відповідали: «Ти прийшов нас убивати». Я пояснював, що не той, хто убиває: «Я був у територіальній обороні. Це охорона. Ми не вбиваємо, а охороняємо, супроводжуємо конвой і т. д.» Але ж хіба їм можна пояснити це?
Врешті після 97 днів у полоні мене забрав журналіст Дмитро Філатов (прізвище та ім’я змінене). Він якось зв’язався з Черновим і запропонував йому створити піар. Метою журналіста було моє звільнення. Він запропонував ДНРівцям відпустити полоненого, а журналіст висвітлить цю подію як вияв гуманізму з боку терористів. На щастя, так і сталося: мене відпустили. Після того мені робили численні операції на оці, руці і нозі. Допомагали і наші і закордонні лікарі. Мені поставили протез ока, зробили пластичну операцію (вставили надбрівну кістку), а от рука вже не зможе працювати так, як раніше: дуже складний перелом.
Хочеться, щоб наша влада все ж згадала про нас, тих бійців, які отримали інвалідність, які воювали за країну і проливали свою кров на сході України. Адже на лікування від держави я не отримав нічого. Дякую волонтерам та людям, які мені допомагають.
