Останнім часом здається, що для багатьох війна вже закінчилася, ну або вона вже так далеко, що не варто про неї згадувати. Чиновники ділять гроші, люди займаються своїми справами і з диванів сваряться, хто з політиків гірший. Але війна не закінчилася, в першу чергу — для військових. А також для волонтерів, у тому числі й для «ВОЛОНТЕРСЬКОЇ ГРУПИ МАРИНИ СІДАШ».
Уявіть собі зиму в окопі — і все. Це про мою мотивацію бути волонтером. Чи задумувались ви про те, що життя кожного з нас може зупинитися в будь-яку секунду? Чи запитуєте ви в себе щодня: «А що я зробив чи зробила сьогодні для Перемоги? Чим допоміг нашим захисникам?». Усі втомилися, розумію, але чи запитали ви себе: «А як же там втомилися воїни? Чи порівняно до нашої втоми це так само?». Звісно, що всім хочеться жити, як раніше: ходити в гості, веселитись, радіти простим речам. Але як раніше вже не буде. Маємо прилаштовуватись до воєнного сьогодення.
Волонтерство насправді важка річ. Чомусь, саме сьогодні важче, ніж, певно, за весь час війни. Спочатку, на постійному адреналіні, не відчуваєш нічого. Адреналін, норадреналін, кортизол, що там ще… Допомога, збори, волонтерство дає сили рухатись далі, не впадати в паніку. Багато роботи. Пам’ятаєте, як перший рік війни кожні 2–3 дні вантажили повний бусик провізії, засобів гігієни, одягу і везли військовим або людям, які потерпали від війни? Зараз той бусик назбирати важче. Але вдається. Сьогодні якось аж занадто тяжко. І найбільше дратує, коли мені кажуть, та кинь ти те волонтерство, он як багато волонтерів навколо, хай інші займаються. Ні, дякую. Ті, хто знає про мої проблеми зі здоров’ям і особисті обставини, запитують мене: «А як далі? Ти продовжиш? Чи це все?». Так, старатимусь, поки будуть сили. По-іншому вже не можу, не буду й не хочу. Завдяки кожному, хто в моїй команді, я впевнена, нам вдасться допомагати й надалі нашим захисникам.
А знаєте, що найбільше болить? Коли мама, син у якої пропав безвісти на війні, не втрачає віри і постійно приносить гостинці для інших хлопців, які воюють. Коли чоловік-інвалід, який живе на подачки від держави під назвою «пенсія», перераховує на кожен мій збір по 200 гривень і ділиться продуктами. Коли хлопець, який тяжко працює за кордоном на фермі, маючи за плечима вищу освіту, з першого дня війни щотижня донатить на кожен мій збір. Коли діти виготовляють розпалювачі для окопів. Коли малеча пише листи захисникам, де розповідає, що тато загинув на війні у віці 28 років. Як це все взагалі осягнути? Якась величезна діра в області серця.
І знаєте, що найбільш дискомфортне у волонтерських клопотах? Знову просити гроші. Не просто попросити, а саме «знову…» і знову, і знову. Ти чітко розумієш — можливостей у людей менше, люди і так тебе підтримують, як тільки випадає нагода, навряд чи чергова нагадайка про збір додасть суттєво коштів… Головою розумієш. Але все одно оголошуєш черговий збір на рукавиці, генератор, скотчі. Повірте, кожного разу ніяково просити. Але ми просимо. Бо ТАМ дуже треба. І я безмежно вдячна кожному, хто приєднується коштами, бафом, кавою, ліками, бронежилетом, малюнком, сірниками.
Ми всі маємо усвідомити: щоб втримати лінію фронту, щоб не рили окопи на наших вулицях, ми маємо об’єднуватися і допомагати нашим захисникам. І дякувати кожному з них. Бо кожен — герой.
Я думаю, уже в багатьох спали рожеві окуляри і полишені мрії про те, що війна закінчиться за два-три тижні. Або вони нас, або ми їх. Тому кожен на своєму місці повинен воювати з цією заразою, що полізла до нас. Або ми їх, або вони нас. Інші варіанти закінчилися.
P. S. Будь ласка, приєднуйтесь до наших зборів, потреб у захисників ще багато.
Офіційні реквізити волонтера:
Карта ПриватБанк 5168 7520 0523 0993
Рахунок отримувача 262006400937936244
UA803052990262006400937936244
МФО банку 305299
РНОКПП отримувача 3130314660
