Вхід | Реєстрація

День ВДВ — із трофейним прапором та автоматними чергами

День ВДВ — із трофейним прапором та автоматними чергами

Своє професійне свято разом із новосанжарськими десантниками відзначають гості з Полтави, Кременчука, Хорола та Кобеляк.
Близько дванадцятої години дня на вході до парку Перемоги збираються десантники з Нових Санжар та району. Більшість у тільниках та блакитних беретах. Зустрівшись, міцно тиснуть одне одному руки та обіймаються.

— А ты чего без тельняшки? — цікавиться у молодого десантника шанований ветеран Афганістану Георгій Кіслов. — На следующий год чтоб обязательно в тельняшке был! Ты же десантник!
Повз вхід по парку проїздить легковий автомобіль. За кілька метрів зупиняється і кілька разів гучно сигналить. З вікна висовується чоловік і радісно кричить:
— Слава ВДВ!

— Слава! Слава! — відповідають колишні десантники і підіймають руки на знак подяки за привітання.
За кілька хвилин голова районної організації воїнів‑інтернаціоналістів Михайло Коркішко дає команду сідати в мікроавтобус. Десантники вирушають до Драбинівки. Зайнявши місця, чоловіки крізь люк у дахові автобуса виставляють назовні прапор, прив’язаний до вудки. На ньому — славнозвісний лозунг десантників: «Никто, кроме нас».

— Це трофейний флаг, — посміхаються чоловіки. — Ми його з Києва привезли, як Верховну Раду їздили штурмувати. Потім і хазяїн його найшовся. Сьогодні, кстаті, дзвонив — поздравляв!
У автобусі поруч із журналістом «ЕХО» опиняється Михайло, колишній десантник родом з Москви. Він і зараз мешкає у Росії, а в Нові Санжари приїздить у гості до родичів. День ВДВ святкує на українській землі з новосанжарськими побратимами. На чоловікові, як і належить, смугастий тільник та блакитний берет. Він знімає його і демонструє.

— Это тот самый, в котором я из армии пришел. Не такой, что потом где-то купил. Вот эту планку я сам нашивал.
Михайло повертає берет підкладкою догори. На ній можна роздивитися радянський штамп і напис — «1977 год».
Чоловік виявляється напрочуд балакучим. Дорогою до Драбинівки встигає розповісти про службу в десантних військах якщо не все, то, принаймні, дуже багато. Отже, ще до служби в армії він зробив три пробних стрибкиз парашутом. Потім до них додав іще 28 — уже в армії. Говорить, що особливого страху перед стрибком не відчував. Хвилювався за інше.

— Первые прыжки делали с самолета Ан-2. Он, такое ощущение, как фанерный. Кажется, вот-вот развалится. Поэтому радуешься, когда из него наконец выпрыгиваешь. Перед прыжком больше всего волнуешься — а правильно ли я сложил парашют? Когда он над тобой раскрывается, сразу успокаиваешься. И летишь себе, любуешься пейзажами. Сколько? Ну, минуты две, где-то так.

Проте не всі стрибки були такими вдалими і легкими. Одного разу із десантником Михайлом у небі трапився надзвичайний випадок, який ледь не коштував йому життя. Він вистрибнув із літака за своїм попередником. А той, очевидно розхвилювавшись, рано смикнув за кільце парашута. Той почав розкриватися просто під ногами Михайла. І одна із строп зачепилася йому за чобіт. Парашут хлопця внизу так повністю і не розкрився. Обидва десантники почали стрімко летіти вниз. Михайло пережив, напевно, найгірші секунди у своєму житті. Потім нарешті різко смикнув ногою і вивільнив її з полону стропи. Парашут хлопця внизу наповнився повітрям. Обидва десантники вдало приземлилися у встановленому квадраті. Михайлу після цього дали позачергову відпустку. За те, що не розгубився.
За розмовами час збігає непомітно. Мікроавтобус уже гальмує біля кладовища села Драбинівка. Десантники вирушають до могили їхнього побратима Леоніда Мокляка, який у 1991‑му році піднявся у небо для свого третього стрибка. І… розбився.

— Він дуже хотів у десанти. Хотів тільняшку носити. Правильний хлопець був і справедливий, — розповідає односелець Леоніда, афганець і десантник Володимир Рудь.

За версією, яку розповіли рідним військові, котрі привезли до села тіло у цинковій труні, хлопцеві під час третього стрибка одна зі строп потрапила під руку. Вивільнити її він не зумів до самої землі…

Колишні десантники кілька хвилин мовчки стоять біля могили хлопця. Потім випивають по п’ятдесят грамів, ставлять чарку зі шматком хліба до пам’ятника. І повертаються до Нових Санжар.

На автоколоні мікроавтобус зустрічається із цілим кортежем машин. Із них висипають літні та зовсім юні десантники у тільниках та військовій формі. Новосанжарці з усіма обіймаються, вітаються та розпитують, хто у якій частині служив.

Незабаром з’ясовується, що у складі кортежу — автівки із десантниками з Кременчука, Полтави та Хорола. А юні хлопці та дівчата у формі десантників — вихованці клубу «Гвардія», у якому підлітків готують і до парашутних стрибків.

— У нас уже по вісім прижків! — гордо говорять засмаглі хлопці, років шістнадцяти на вигляд, відповідаючи на питання Михайла Коркішка. Усі стрибки — платні. І обходяться вихованцям від 150 до 400 гривень.

Після вітання та братання десантники вишиковуються в колону по чотири і маршем вирушають до центра селища. Дорогою фотографуються біля БМП і прямують до парку Перемоги. Молодь затягує гімн десанту «Синева», старші з готовністю підхоплюють. На людей, що марширують вулицями у тільниках, новосанжарці поглядають із подивом. Деякі, навіть із страхом.

— За що воюєте, хлопці? — обережно питає чоловік, що стоїть біля входу до «Ощадбанку».
— Отвоєвались уже! — сміються новосанжарські десантники.

Після збору біля парку всі вирушають до Клюсівки, де відбувається мітинг біля пам’ятника загиблій радянській парашутистці. Михайло Коркішко розповідає, як в одну з ночей у 1942‑му році у районі Клюсівки висадився радянський десант. На жаль, місцеві поліцаї дізналися про місце приземлення і викликали карателів з Кобеляк. Загін десантників прийняв нерівний бій, більшість радянських бійців загинули. А радистка, намагаючись втекти від переслідування, потрапила у полон. Після допитів її розстріляли. Пам’ять десантниці пошановують хвилиною мовчання і колишні воїни, і кілька десятків дітей, які відпочивають у місцевому таборі «Орлятко». Вони також уважно слухають розповідь про героїчну дівчину. І здригаються від пострілів автоматів, якими вихованці клубу «Гвардія» віддають честь загиблим воїнам.

Уже під час мітингу в Клюсівці з’являються кілька автівок із кобеляцькими десантниками. Вони стрімко висипають із машин і братаються із новосанжарцями. Хтось одразу знаходить побратима, із яким служив у одній частині.

— Багато кобелячани живуть. У вас і народу більше, і УАЗи круті! — по-доброму заздрять новосанжарці.
— А починалося все із трьох чоловік пару років назад! — говорить старший кобелячанин. — Потім інших поступово підтягли.

Колишні десантники з сусідніх районів разом  вирушають до Нових Санжар, щоб спільно випити по чарці, згадати службу в десантних військах і ту саму блакить, яка осіла на їх беретах та смугах тільників.


Фото
День ВДВ

Автор: Володимир ПАРШЕВЛЮК, «ЕХО з регіону»


Дізнавайтеся першими найважливіші і найцікавіші новини України та Полтавщини – підписуйтеся на наш Telegram-канал та на сторінку у Facebook
9 серпня 2013, 10:13 | Нові Cанжари | Суспільство
Додати коментар

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
Вам необхідно зареєструватися, або увійти під своїм логіном



Курс НБУ

Зачекайте, йде завантаження...

Логін:
Пароль:
запам'ятати


Реєстрація | Нагадати пароль

Шановні водії!

У зв’язку зі значним погіршенням погодних умов та сильної хуртовини частина траси Р-52 у Царичанському районі являєтсья непридатною до використання!

Служба порятунку звертає Вашу увагу на те, що вирушаючи у таку погоду в дорогу Ви йдете на це на свій страх і ризик - у випадку неможливості вибратися із снігових заметів на дорогах чекати допомогу можливо прийдеться досить довго.

Тому рекомендується відмовитися від подорожей автомобілем до стабілізації ситуації