За приниження честі і гідності треба відповідати!

Події, про які хочу повідомити, мають давню і болючу історію. І не тільки для мене — людини, яка 32 роки пропрацювала у Новосанжарській автоколоні, а й для багатьох інших. Та, як кажуть, про все по порядку.
Боляче було нам, працівникам, дивитись, як на очах руйнується підприємство, де колись мали роботу близько 200 чоловік. Та після перетворення колишньої автоколони на акціонерне товариство, де головою правління був обраний Володимир Федорович Сокіл, нібито хтось наврочив. Як на мене, процес занепаду та повного розвалу розпочався після того, як наш голова вирішив стати повновладним власником. Способи добирав найбільш дієві і настирливо пропонував працівникам продати йому акції. Постигла і мене така пропозиція, але я відмовив Володимиру Федоровичу. Саме з того часу між мною і Володимиром Соколом пробігла чорна кішка. Почались конфлікти, становище на роботі ставало всі гіршим і гіршим. Поки стало зовсім нестерпно робити далі. Я думаю, ви уявляєте, які були мені створені умови на підприємстві. Після 32 років добросовісної роботи, багаторазових відзнак та нагород довелося писати заяву про звільнення з роботи на підставі статті 36 п. 1 КЗпП України за згодою сторін згідно наказу голови правління Володимира Сокола № 2 від 08.02.2007 р. Що й було записано у мою трудову книжку.
Після цього розпочався непростий шлях: безробіття, інфаркт міокарду, інвалідність. Прагнучи стати одноосібним власником підприємства, Володимир Федорович забув, а може і не знав, що ефективність будь-якого виробництва визначається не формою власності, а умінням управляти ним. Маючи контрольний пакет акцій, наш голова правління ВАТ «Нові Санжари АТП» не зміг скористатися цим, а також підтримкою районної влади, коли на автобуси безкоштовно поставили газові установки та виділили з бюджету кошти на кілька нових автобусів. У певному обсязі виплачувалась компенсація за перевезення пільговиків. Та, незважаючи на це, наш керівник де тільки міг, говорив, що йому ніхто не допомагає. А сам все більше переймався проблемами добробуту своєї родини — нерідко на шкоду інтересам трудового колективу. Майно поступово розпродувалось, все металеве вивозилось з двору та здавалось на металолом. А ще за виявлені при перевірці недоліки у роботі податковою інспекцією були нараховані значні штрафні санкції. Мабуть, жодна криза, якою б ненажерливою вона б не була, не могла зробити з підприємством того, що зробив з ним Володимир Федорович. Виплутатися з такого становища стало неможливо і Володимир Сокіл приймає рішення ліквідувати підприємство. У районній газеті дає публікацію, що автоколони не стало з вини державної адміністрації, податкової, тільки своєї вини він чомусь не бачить. Це, звичайно, обурило працівників. Так у районній газеті з’явилась кореспонденція «Хто з’їв автоколону?», а у тижневику «ЕХО» — публікація «Район без автобуса». Гостра критика неабияк розгнівала пана Сокола. І він, замість того, щоб дати об’єктивну відповідь по суті порушених проблем, вибухнув емоціями у публікації «Відповідь ображеним». Призначалась ця стаття не акціонерам, а в основному мешканцям району, щоб як-небудь реабілітуватись перед людьми. А, як відомо, де злоба, там проблисків розуму мало. Ось через пресу Володимир Сокіл і намагався скомпрометувати усіх, хто добивається справедливості, написавши неправдиву інформацію. Зокрема те, що зі мною, Михайлом Бончаківським, йому нібито довелось розпрощатися через п’янство. Я отримав таку душевну травму, від якої не можу відійти навіть зараз. Втратив нормальні стосунки з оточуючими, друзями, оскільки втомився відповідати на їхні запитання щодо того, що у районній газеті відносно мене надрукована брехня. Одразу я мав намір мирно вирішити цей спір, але Володимир Сокіл не погодився. Мені нічого не залишилось, як звернутись з позовною заявою про честь і гідність ділової репутації та її захист до суду.
У даній ситуації редакція не несе відповідальності за публікацію, а несе відповідальність її автор. У результаті розгляду справи суд задовольнив мої вимоги і зобов’язав Сокола Володимира Федоровича надати через газету спростування та ще виплатити мені компенсацію за нанесену моральну шкоду у сумі одна тисяча гривень. Та судове рішення не вгомонило розгніваного пана Сокола — він тричі звертався із заявою про перегляд рішення. Але всі суди закінчились однією ухвалою: зобов’язати Володимира Сокола написати у газету спростування недостовірної інформації, сплатити Михайлу Бончаківському моральну шкоду у сумі однієї тисячі гривень та відшкодувати судові витрати по справі.
Звичайно, можна б ставити крапку у цій сумній розповіді про справу, яка тяглася рівно рік, та чомусь не хочеться. Я звернувся до суду, відстояв свою честь і гідність. Але ж у тій публікації зазнали приниження ще й інші люди, які чесно пропрацювали на підприємстві десятки років. А у колишнього їхнього керівника не хватило мужності публічно вибачитися за поширену неправдиву інформацію.
Наостанок моя порада для всіх читачів. Не треба боятися судового розгляду. Якщо ви бачите, що декому хочеться принизити вашу честь і гідність або ділову репутацію, і ви розумієте, що мирним шляхом цю проблему не вирішити, то звертайтесь до суду і добивайтесь справедливості!

Логін:
Пароль:
запам'ятати