Цього року день села у Поповому відзначили 21-го вересня. На свято зібрались близько сотні місцевих жителів. Приїздили і кандидати у народні депутати.
На свято жителі збираються вже на традиційному місці — площі перед магазином. Тут встановили синій намет для апаратури. З динаміків лунають українські пісні. За наметом готуються до виступи учасники народного самодіяльного колективу «Чебреці» з Біликів. Неподалік стоять і розмовляють сільський голова Ольга Волоська, директор ФГ «Козубівське» Михайло Васюта та начальник служби у справах дітей Новосанжарської РДА Тетяна Медведєва. Неподалік зупиняється авто, з нього виходить Олександр Кулик, редактор газети «Полтавська думка». Він же — один з мажоритарних кандидатів у народні депутати. Швидко прямує до гурту і одразу після привітання грізно запитує:
— А хто це повісив прапор «Партії регіонів»?! Це ж день села, а не якийсь політичний захід!
На магазині дійсно розвівається синій прапор владної партії.
— Це приватний підприємець. Його магазин — він і повісив, — пояснює сільський голова.
— Ви можете його зараз зняти?! — не вгаває журналіст.
Прапор не знімають. Свято починається. Ведуча звертається до жителів села і розповідає їм про те, що цими днями відзначають одразу кілька свят — і День села Попове, і 69 річницю визволення Новосанжарщини від німецько-фашистських загарбників, і 75-річчя Полтавської області, і православне свято — Друга Пречиста. Потім переходить до історії села. Згадує і роки голоду, коли і у 33-му, і у 47-му у селі без хліба помирали і діти. І роки війни, коли ішли на фронт і не поверталися молоді безвусі юнаки і сиві батьки великих родин. Нарешті доходить до сучасної історії — місцями радісної, місцями сумної.
— Минулого року наше село збідніло на вісім чоловік, — говорить ведуча і зачитує список тих, кого забрала із рядів сільської громади смерть. — За цей же час у Поповому народилося двоє діток — маленькі Вероніка та Дмитро.
Після історичного екскурсу своїх односельчан вітає сільський голова Ольга Волоська. Зичить усіляких гараздів і бажає бути і надалі такими ж дружними. Після цього Ольга Миколаївна нагороджує подарунками найстаріших жителів села, подружні пари, які прожили разом найдовше, матерів-героїнь і найменших мешканців Попового. До вітальних слів приєднується Тетяна Медведєва, яка вітає жителів села від імені районної влади. Михайло Васюта, як завжди, стоїть трохи осторонь, коли підходить до мікрофона, то багато не говорить. Але більшість жителів Попового чудово знає, що саме йому потрібно дякувати за фінансову підтримку свята, зокрема, за приїзд талановитих артистів.
А у тому, що вони талановиті, глядачі переконуються одразу. Молоді хлопці та дівчата із «Чебреців» хвацько витанцьовують на площі у національних українських костюмах, а їх старші колеги — співають сильними голосами народних пісень. Глядачі вдячно аплодують. І старі, і молоді, і малеча, якої на святі досить багато як для невеличкого села. Якщо народжуються дітки, значить є ще надія на кращий завтрашній день. І село житиме, нехай більше всупереч, ніж завдяки.
Після одного з концертних виступів слово надають Олександру Кулику. Він вітає мешканців Попового зі святом і дарує від себе у сільську бібліотеку дві книги — збірку української літератури та нове видання «Кобзаря» Тараса Шевченка. Після цього відходить убік і спостерігає за виступами юних білицьких танцюристів. Після кожного номера аплодує і гучно вигукує: «Слава Україні!». «Героям слава!» — відповідають дехто з хлопців та дівчат і біжать перевдягатись до наступного виступу.
Найбільшу симпатію у представників старшого покоління викликає виступ двох білицьких бабусь, які демонструють гумористичну сценку про стареньку та рекетира. Упродовж цієї сценки одна з них розповідає іншій, як на ринку в Києві на неї «наїхав» рекетир. І як потім почав бити її по голові. А їй — хоч би тобі що.
— Як же це ти так витерпіла? — дивується її співрозмовниця.
— А ось як, — відповідає бабуся і розмотує на голові хустину. Під хустиною виявляється металевий шолом із одним рогом. — Цей рекетир як глянув — і на мене! Так я тоді витягла із торби курабіна. (Бабуся лізе у мішок і дістає з нього автомат). Та як закричу: тікай, бо порішу!!!
Від фраз бабусі з автоматом глядачі просто падають від сміху. І обох артисток проводжають тривалими вдячними оплесками.
Приблизно в середині концерту на дорозі біля гурту глядачів зупиняється автівка. З неї виходить марківський священик Дмитро Кулічковський, ще один кандидат у народні депутати. Розмотує помаранчевий прапор «Нашої України» і чіпляє його на машину. Разом із синім стягом, який висить на магазині, вони утворюють поєднання, яке нагадує про буремний 2004-й рік. Тоді Україна ще вірила у революцію, щирого президента і реформи. Тоді помаранчевий був домінуючим кольором. Зараз часи змінились. Чим далі, тим більше у житті стає синього. Роздавши селянам агітки, священик за півгодини їде. А попівські бабусі вже разом із артистами хором співають: «Чом ти не прийшов?».
Свято закінчується. Старші люди, задоволені побаченим, розходяться по домівках. Молодь лишається, щоб дочекатися дискотеки. День села вийшов гарним. Якби ще він пройшов без якихось політичних прапорів, було б зовсім добре. Можливо, ми дочекаємось тих часів, коли на будь-якому святі єдиним прапором буде державний прапор України, який повинен об’єднувати нас усіх, а не поділяти за партійною приналежністю.
