88-річний ветеран із Руденківки і сьогодні у найменших подробицях пам’ятає війну. Напередодні Дня захисника Вітчизни він погодився дати нам інтерв’ю і розповів про медаль «За відвагу», холодні ночі у солдатських окопах та убитих на його очах товаришів.
На фронт я потрапив після визволення — у 43-му році. Нас спочатку навчали — розбирати та збирати кулемет «Максим». Вони від німецьких відрізнялися. Наші стріляють — тра-та-та-та, а німецькі — брр-брр-брр! Але кулеметником я не став — відправили у автоматники. У Корсунь-Шевченківській групіровці розбили нашу дивізію. І повезли нас на переформування у Миколаївку. Уже відтіля із новою частиною я дійшов аж до Праги. Усі Карпати пішки перейшов…
Ранило мене двічі, але легко. Один раз осколок потрапив у ногу, другий — у брову. Так у медсанбаті пінцетом витягли, йодом помазали — і знову на передову. А от у Венгрії — під Кошице — я чуть без ніг не лишився. Дощ лив днів десять. І ми стояли у окопах троє суток по коліна у воді. Змінити нас не могли, бо окоп був пристріляний німецькими кулеметниками. Я раз визирнув. Дивлюся, недалеко на проволочному загражденії дядько здоровий завис. Каска спала. Тільки я голову висунув, як кулі у бруствер — ляп, ляп! Якби попробував вилізти — там би він мене і поклав! Так і стояли ми три дні, доки вночі нас не змінили. Вибиралися з окопів повзком. Потім один одного до села за руки тягли. Вранці мене трусило, температура була. І ноги внизу чорні — кров застоялася. Поклали мене у госпіталь. А коли вийшов, то фронт був уже кілометрів за 150 попереду…
У Карпатах всіх «чорних Іванів» убили. Це ж війна. Кожен день когось убивали. Сьогодні ти з ним говориш, а завтра його вже й у живих немає. Пригадую, коли ми із боями ішли через Карпати, прислали нам поповнення — узбеків, казахів, киргизів. Ми їх «чорними Іванами» називали. Послали їх загін якось у розвідку. А вони напоролись на мадярську оборону і потрапили у засідку. Там їх усіх і поклали. Багато хлопців хороших було…
Він хотів орден, а получив — кулю в голову. У нас один був в частині такий задавакуватий хлопчина. Було в нього два ордени «Слави» — першого і другого ступенів. Він хотів ще третього получити, щоб мати повний комплект. Ходив — каска на потилицю. Скрізь першим ліз, щоб якось отлічиться. І так один раз він в окопі стояв, дивився на німецькі позиції. А відтіля снайпер… Куля просто в лоб попала і мозок розлетівся. Так він третього ордена і не получив…
Подивився я на ті часи, хотів зняти — та передумав… Один мій товариш на руці часики золоті носив, жіночі. Все казав: «Поїду додому — повезу своїй дівчині». А раз у бою ми бігли за самоходками. Я ззаду сховався, потім перебігаю наперед, дивлюся — на броні наш солдат убитий лежить. Рука вниз звисає, а на ній — часики ті золоті. «От і повіз додому!», — подумав я. Подивився я на ті часи, хотів зняти — та передумав…
Перемогу ми зустріли під Прагою. Звістку про кінець війни ми получили за 150 кілометрів від Праги. І раділи, і не дуже. Бо у місті ще залишалися німецькі частини, які відмовлялися скласти зброю. Так що нам прийшлося воювати ще й після 9-го травня.
Кожного дня «бандери» вбивали «енкаведистів». А ті — їх… Кінчилась війна. Нас через Німеччину і Польшу послали у Львівську область. Там ми перезимували. Потім нас розподілили по усій області — у кожному районі полки стояли. Воювали із «бандерами». Нас вони боялися, називали чорнопогонниками. Кожного дня «бандери» вбивали «енкаведистів». А ті — їх… Загинули там кілька хлопців і з моєї частини. Вони у хату зайшли, а там якраз гості з лісу були. «Бандери» у вікна повискакували, а потім наших розстріляли — старшину і чотирьох солдатів…
Люди там добрі. Чули, що я з Полтавщини, пригощали борщем! Ми там до 49-го року стояли. Люди місцеві до нас нормально ставилися. Їсти давали. У 47-му було особливо важко. Тоді голод був, армію годували погано — хліб сухий, вода та рідка каша. Я піду до місцевих селян, попрохати щось поїсти. Люди там добрі. Чули, що я з Полтавщини, пригощали борщем! Бувало, і ковбасу домашню давали!
У 44-му я получив медаль «За відвагу». Треба було керувати нашою артилерією. І послали нас — двох автоматників — із одним лейтенантом на нейтральну полосу. Там копиця сіна стояла. Ми туди телефон протягли і почали спостерігати. А у німців та копиця, видать, пристріляна була. Вони нас побачили і давай міни кидати! А я якраз під копицею своїй Олі пісьмо писав хімічним чорнилом. Так сніг на бумагу кинуло і все розмило. Лейтенант в цей час виглядав із-за копиці. От йому осколком у скроню і попало. Крові було багато. Він вже і не говорив, тільки стогнав. Ми змотали телефон, взяли лейтенанта і потягли в тил під обстрілом. Потім нас зустріли санітари і забрали його у медсанбат. Ще живий був. Але чи вижив — не знаю і по цей день. А потім пізніше наказ прийшов і мені вручили медаль.
У Чехословакії я взяв у плєн двох німецьких офіцерів. Було це під час танкового бою. Послали нас, роту автоматчиків і пару самоходок, німцям у тил. Тільки наші самоходки вискочили із лісу, а там німецький «тигр» стоїть. Він раз — одну підбив, потім другу підпалив! А ми ззаді за ними бігаємо, не знаємо, шо робити. Потім таки підбили вони той «тигр». Тоді під’їхали ближче до німецьких окопів і почали їх в упор розстрілювати. Відтіля тільки клапті полетіли! Ну тут і ми підбігли. За самоходками стоїмо і тих, хто з окопів вискакує, розстрілюємо. Тут я дивлюсь — два офіцера німецьких вилазять! Хотів їх зразу з автомата покласти. Але вони руки підняли і платочками білими почали махати! Я їх забрав і повів до командира. Він каже: «Відведи їх у тил!». Я і відвів. Мабуть, за це орден «Слави» і дали. Було це вже у 45-му.
