Кадр перший: назначений променем.
Мотор запущено. Зал притих. Заворожуючу пітьму прорізає промінь. Екран спалахнув очікуваним світлом. З тунелю ілюзії пішли образи. Титри назви упали на збентежену сітківку. Свідомість зачарувалась небаченим, але розум миттєво відкоригував картинну вертикальність, узгодивши її з законами земного тяжіння. Пішло кіно!
Сучасне покоління — покоління монітора. Курсор метнеться екраном, миттєво викличе «скачане». Ні зусиль, ні ритуалу. Непідготовлена душа без перебору ремигає з комп’ютерних ясел кінематографічну жуйку. Зникла таїна, а з нею вивітрився і дух часу.
— Інша справа, — розповідає колишній кіномеханік Олексій Якович Мєшков, — кіно нашого дитинства. Явище! Його чекали, до нього готувалися. Цілий день, бува, клопоталися, щоб заробити копійку. Та і то, часто потай від батьків «відкочували» її до клубу. І було за що. Диво небачене, хоча, здавалося, із життя наче взято, але тут того не узрієш.
— Хотілося стати такими ж, — підійшла до нашої розмови його дружина Марія Сергіївна, — чесними, порядними, — поставила каву на столик, присівши, — хотілося подвигу і любові, як на екрані.
— У сучасному кіно не знаходите минулого піднесення? — милувався чудовою парою, що, попри глибокі літа, зберегла світлість душ, котра надивовиж яскраво підкреслювалася у вишнево-яблуневому обрамленні кобеляцького дворика, суціль розписаного по траві і листю, сусальним золотом липневого сонця.
— Тоді, я пам’ятаю, — взяв на себе ініціативу відповіді Олексій Якович, поправивши на голові легкого білого бриля, — до нестерпу хотілося у кіно. А сеанси були різними. Найцікавіші, звичайно, ті, на афіші котрих було виведено: «Дітям до 16-ти років вхід заборонено».
— З елементами поцілунків, — уточнила дружина, — і не більше, — кивнула багатозначно головою.
— Так от, ми тут як тут, у кіно. Де правдою, за 20 копійок, по-дорослому, у батьківському піджаку, а більше по-всякому пробираємося до залу. Охота дорогу знайде.
— Але і звідти ми чесноти виносили. Ті фільми душу не псували, — підтвердила його половинка.
— То і вас манили такі сеанси? — жартома привідчинив схований завдаток молодості.
— Люди ж, — блиснула теплими очима, приємно пустивши рожеву троянду на літні щоки.
— Ви все життя у кіно? — повернув лінію емоцій на професійну дорогу. — З чого почалося?
— Та з того ж. Я не закінчив про мораль. Бува заскоче учитель німецької. В залі увімкнуть світло. Він пасок зі штанів. Тоді і батьківські піджаки не рятували.
— Вам діставалося?
— Отак-то я, м’ятий солдатським ременем, з вигартуваною охотою і потрапив у кіно. Ще більше хотілося. А тут, бачте, доля наставляє душу людини. Оператор Халява Антон і моторист Бойко Олексій прихилили свою увагу до мене. Дадуть бобіни перемотати, мотор запустити. Яка то значимість була перед хлопцями, — захвилювався минулим.
— І перед дівчатами, — вставила багатозначну поправку дружина.
— Вашу сім’ю кіно зібрало? — упіймав її інтонацію.
— Можна сказати. У Марківці жили, як же кіно у селі обійти, хоча я працювала на пошті, — поглянула на чоловіка.
— Так вони мене, ті старі майстри кіно, вчитися направили, давали конспекти читати. От і подався до львівської школи кіномеханіків. Опісля працював у Кременчуці. Якось зустрів Петра Феоктистовича Галя, дав направлення у Марківку. Згодом до Кобеляк перебрався. Усього 37 років у кіно. А було всього. Починав з вузької плівки. Апарат стояв у залі. Якось ближче було тоді до людей. І ти, і односельці, і екранні герої поруч. Потім широка плівка пішла, горіла, як порох. З причин пожежної безпеки, та і апаратура стала громіздкою і досконалішою, підняли вище, там уже сам собі господар. Моторист надворі: електрики теж тоді не було і добували світло для ламп з двигуна. Коли продягнули дріт до сіл, професія моториста відпала.
— А коли прийшли комп’ютери, то і вашу витіснили, — випередила чоловічий біль дружина.
— Скільки ж ви відмотали за своє професійне життя кілометрів кінострічки?
— Пройшло кіно, — кинув задумливий погляд у минуле. — Не рахував. Знаю: на один фільм — 8 бобін, а в бобіні 250 метрів. Нескінченно багато…
— Мені здається і зараз, коли дивлюся по телевізору фільм, то це він його крутить, — зітхнула дружина і поправила одночасно зачіску і елегантного солом’яного капелюшка.
— Було і на биках кінопроектор, двигун і бобіни по селах возили, — вихопив ще один кадр з минулого Мєшков. — Потім «газончика» дали. Цікаве життя було, що там казати. Літні кіномайданчики, тоді їх у Кобеляках три було, ще на валяльній фабриці, у ПТУ, і «Іскра» — притиснув губи не зітхаючи.
— А зараз прокрутили б кіно?
— Де там, після трьох інсультів. Наробився. Та й всю справу його життя занехаяли, — важко коментувала паузу дружина.
— Сьогодні крутити кіно! — вирвалося з його грудей. — Побачу людей. Зустріну посмішки, порозмовляю з хлопцями, — ожив прожитим. — Нічого не забулося.
— Запустили б апарат?
— Життя запустили, — взяла на себе болюче дружина. — А він би зміг. Нічого не забувається.
— Кіно і життя — ось питання?! Те, що показують, з екрану у світ не сходить.
— Усе взято із життя, але прикрашено. Буденність простіша, — зізналася Марина Сергіївна і додала: — неправда порушила кіно.
— Що сталося, коли пішло кіно? — задав питання обом.
— Кожен замкнувся в собі, — повільно підкреслював наш час пан Олексій. — Перестали поважати один одного. Люди замкнулись у клопотах і відірвати їх до спільного нікому.
— Не стало великого. Ми вірили у те, що показували, — додала пані Марія.
— Але ж система пропагувала у кіно свої ідеї!
— Брали краще. Я залишилася сама-собою, маю свої думки, свої погляди. Кіно зберегло у мені людину.
— Отже, свято кіно не закінчилося? Заправляйте бобіну, Олексію Яковичу! Сеанс продовжується.
Щирість, тепло і співзвуччя цієї пари радували серце. Сонячним осяянням прокрутилася цікава кінострічка їхнього великого життя. І видно неспроста кіномистецтво покликало представляти себе саме Олексія Мєшкова. Коли поглянув на фото, то з небесного проектора на його праву руку падав сонячний промінь. На руку, якою він усе життя мистецтвом кіно освітлював нашу свідомість.
