14‑го серпня новосанжарські волонтери здійснили чергову поїздку в зону АТО. Відвезли воду і продукти на самісіньку передову лінію оборони, у Водяне та Невельське, а також провідали земляка у Рівному неподалік Красноармійська.
Від перемир’я зносить дах
Цього разу волонтери везуть на Схід не лише продукти та воду. Пасажирські місця у волонтерській «газелі» займають боєць із Нових Санжар Ігор Миколаєнко та його бойовий побратим. Вони повертаються після відпустки до своєї частини, яка розташовується неподалік Невельського на Донеччині.
Саме Невельське є першою точкою на мапі чергового волонтерського вояжу. Про наближення до передової свідчать вирви від мін понад дорогою і табличка «Обережно! Міни!», встановлена перед звичайною на вигляд лісосмугою. Ми зупиняємось навпроти одного з будинків у самому Невельському. Ігоря Миколаєнка та іншого бійця зустрічають бойові побратими. І одразу повідомляють не надто приємну новину: доводиться перебиратися з недавно обжитих позицій на нові. Доки ми розвантажуємо привезені солдатам продукти та воду, хтось із бійців вказує на сусідній будинок і розповідає, як туди днями прилетіла міна. Після вибуху від даху не лишилося і сліду, а господарі просто дивом врятували трьох неповнолітніх дітей. Так на Сході виглядає перемир’я.
Коли ми вже збираємось від’їжджати, біля двору гальмує вантажівка з військовими.
— Хлопці, їдемо на передок, а цигарок немає! Ніхто не виручить? — із надією прохає боєць у кевларовому шоломі. Один із солдатів простягає йому пачку. Вантажівка пахкає димом і їде на «передок», а ми прямуємо до Водяного, яке розташовується фактично на межі з Донецьким аеропортом.
Сепаратисти знову стріляють із «градів»
У Водяному нас зустрічають бійці штурмової роти «Карпатська січ». Сюди волонтери теж привезли не лише продукти і воду. У складі бойового підрозділу вирішує залишитися і новосанжарець Ярослав, який упродовж літніх місяців устиг пройти бойові вишколи в Кураховому та Авдіївці. За дві години, які ми проводимо у Водяному, волонтери встигають не лише розвантажити гуманітарку, але й допомогти бійцям по господарству. Юля Солодка у короткий термін береться зварити «карпатцям» домашній борщ. І встигає якраз до приїзду бойової групи, яка повертається з завдання. Бійці радіють волонтерам, а ще більше — свіжому борщу. І розповідають про обстановку неподалік Донецького аеропорту. Після чергових мінських домовленостей із того боку почали стріляти не менше, а більше. Щоправда, якщо раніше ворог міг обмежитися мінометами, то зараз у хід ідуть і гаубиці, і «гради». На підтвердження своїх слів один із бійців витягає із наплічного мішка рештки «градин», які прилетіли на позиції українських військових.
Не дивлячись на регулярні обстріли, у Водяному продовжують мешкати люди.
— Ми уже привыкли в погреб прятаться, стреляют по нам каждый день! — зізнається жінка років сорока на вигляд. Біля неї стоїть хлопчик років дванадцяти. Послухавши розмову матері з волонтерами, він бере вудку і йде рибалити на місцевий ставок. Поруч закидають вудки бійці «Карпатської січі», які нещодавно приїхали із «бойового». За кілька хвилин хлопчик витягає з води чималенького окуня, а один із бійців — карася розміром з долоню. Чим не ідилічна картина сільського життя? Якби ж тільки не було війни…
А війна тут постійно нагадує про себе спорожнілими містами, посіченими стінами покинутих будинків. І щоденною загибеллю українських військових. Нещодавно «Карпатська січ» втратила двох побратимів, яких накрило міною на бойовій позиції…
Коли ми збираємося від’їжджати, бійці довго не відпускають волонтерів, пропонують лишитися на кілька днів, а вже наостанок беруть обіцянку незабаром приїхати знову.
Наші прапори на Сході
Ми вирушаємо у зворотну дорогу. Неподалік Красноармійська заїжджаємо до села Рівне. Тут нас зустрічає фельдшер медичної роти Сергій Кульчинський. Радіє зустрічі з земляками і охоче розповідає про свої будні на Сході. Говорить про те, що солдати чекають на демобілізацію. Особливо ті, хто по термінах має бути вже вдома, однак волею Міноборони затримався на Сході. Сергій зізнається нам, що мріяв уже цього навчального року повернутися до школи, до своїх учнів, проте поки що залишається в армії.
Ми розмовляємо кільканадцять хвилин, потім Сергій вказує на вишку, розташовану на території медичної частини. Там розвіваються на вітрі кілька прапорів. Один, грузинський, повісив ще раніше командир частини, а от прапор України і Полтавської області (з жовтим хрестом на синьому тлі) повісив на вишку інший медик із Новосанжарщини, Рустам Назаров, який зараз несе службу неподалік Маріуполя.
