Приємно, коли молодь не забуває про людей похилого віку, дарує їм радість на свята.
13 січня, на Маланку, в Україні традиційно прийнято вітати один одного зі святом. У цей день українці збираються гуртом, ходять від хати до хати, співають пісень, намагаючись поділитися із земляками радістю, котру приносять нам світлі різдвяні свята. Ця традиція жила завжди, навіть у радянські часи, коли про християнські цінності, отже, й про урочисті дати, воліли не згадувати. Живе вона й зараз.
Людям пенсійного віку мало потрібно для радості. Вони звикли до тяжкого життя, у якому мало приємних моментів. Достатньо лише уваги, розуміння того, що про тебе не забувають ні в хвилини радості, ні в хвилини печалі. А таки ж не забувають.
13 січня в мою оселю завітали гарні гості. Ватага дітвори, постукавши у двері, одразу почала співати веселих пісень, вітати зі святом. Кого я тільки не побачила: і традиційні новорічні герої, і персонажі українського фольклору, такі як Маланка та Снігуронька, і екзотичний для наших країв ковбой. Усі — красиві, молоді, енергійні, у гарних костюмах. А розгледівши юних артистів, впізнала у них нашу сухинівську дітвору. Мене вітали Ліза та Ілля Діденки, Толя Федоренко, Маринка Литвин, Владик Кокудак.
Діти співали для мене пісень, декламували вірші. А, поздоровивши, пішли далі, від оселі до оселі, даруючи землякам незабутні миттєвості свята.
