З 7 тисяч українців у Лівії — майже всі медики
Шлях до Африки у Олени Пузак розпочався з Нових Санжар. Тут вона працювала у пологовому відділенні, аж поки не ризикнула кардинально змінити своє життя. Зарплата у районній лікарні була зовсім невисокою, а жінці потрібно було навчати доньку і взагалі якось думати про забезпечене майбутнє. Тоді стало зрозумілим, що треба змінювати роботу. Олена Іванівна дізналась, що у Києві є фірма, яка займається відправкою українських медиків до африканських країн. У жінки був вибір між Саудівською Аравією та Лівією. Вона зупинилася на останній. За деякий час вона вже підписувала однорічний державний контракт на роботу в цій країні.
Лівія зустріла українських медиків більш ніж гостинно. Жити вони мали у квартирах просто на території госпіталю. Тому на роботу ходити далеко було непотрібно. Усередині житло було повністю «упакованим» — телевізор, холодильник, кондиціонер, меблі. Мало того, холодильник уже був дбайливо наповнений продуктами.
Велика потреба у кваліфікованих медиках пояснювалася дуже просто.
— У країні і досі діє закон, за яким жінка має право не працювати вночі, — пояснює Олена Пузак. — От і уявіть: у госпіталі нічна зміна, а половина персоналу просто не прийшла…
Українські медики, на відміну від своїх лівійських колег, до роботи ставляться відповідально і серйозно. За це їх і цінують. Не в останню чергу на високий професіоналізм впливає і заробітна платня. Якщо українська акушерка, яка працює за контрактом, отримує 1200 динарів (близько 1000 $), то медсестра-лівійка має зарплатню всього у 150 динарів.
Але не лише у грошах справа. Лівійські лікарні відрізняються від українських наявністю необхідного обладнання і відсутністю дефіциту ліків.
— Я дуже люблю свою роботу, — ділиться Олена Іванівна, — але в Україні часто виводило із себе відсутність елементарних медикаментів та застаріле обладнання. У Лівії для нас створені всі умови для роботи.
До прикладу, у госпіталі, в якому працює наша героїня, є два апарати УЗД вартістю 150 тисяч доларів кожен. Це при тому, що госпіталь має статус ідентичний у нас сільській лікарні. Усі ліжка і столи у пологовому відділенні, розрахованому на 25 місць, на пультах. Акушерці лишається тільки натискати на кнопочки.
Роботи у відділенні вистачає.
— Це країна, де жінки хронічно вагітні, — посміхається моя співрозмовниця. — Раніше у родинах було по 15 дітей. Зараз менше, але все одно нормою є 5–6. За сім років моєї роботи вже є такі жінки, які народжували у мене по шість разів!
При великій кількості пологів смертність серед жінок дуже низька. У госпіталі за 7 років під час пологів померло лише дві лівійки — за цим показником госпіталь є одним з кращих в країні.
Окрім українських лікарів у госпіталі працюють ще медики з Палестини, Йордану та Єгипту. А от лівійський лікар лише один. До українських акушерок пацієнтки ставляться із повагою та любов’ю, а тому, підвищуючи їх у званні, часто називають «докторе».
— Я спочатку їх виправляла — не докторе, а сістер! — говорить Олена Пузак. — Але наш начальник-лівієць мене заспокоїв: «Якщо так називають, значить поважають!».
За пляшку пива в Лівії можуть посадити до в’язниці
Розповідаючи про Лівію, Олена Пузак не забула нагадати, що ця країна є мусульманською, живе за Кораном, а отже має досить строгі закони. У країні існує смертна кара за отримання хабара (авт.. — досить дієвий спосіб боротьби із корупцією!). Також у Лівії діє «сухий закон». Так-так, ніякого спиртного. Якщо спробувати перевезти через кордон бодай пляшку пива, то у кращому випадку вас просто депортують з країни, а у гіршому — посадять до в’язниці. Звиклим до свободи та оковитої українцям у таких умовах живеться складно. Але, слід зауважити, вони навіть у суворій Лівії знаходять вихід…
На вулицях маленького містечка, в якому мешкають українські медики, практично неможливо побачити самотню жінку. Вони виходять на вулицю лише у супроводі чоловіків. Дуже строгі правила і щодо жіночого одягу. Чим далі від центру країни, тим ці правила жорсткіші. І якщо у столиці Тріполі жінки просто покривають голову платком, лишаючи відкритими обличчя, то у маленьких містечках лівійки замотуються по самі очі.
— Ми їх називаємо куколками. — посміхається Олена Іванівна. — Уявляєте, як їм там спекотно під цими покривалами, коли надворі під 50 тепла?!
Від українських жінок замотування у покривала не вимагають, але певні правила щодо одягу і їм треба виконувати завжди. Руки жінки мають хоча б по лікті бути закриті рукавами, а ноги заховані під штаньми чи довгою спідницею.
— Взагалі, жити у Лівії нескладно, якщо поважати їхні традиції, — говорить Олена Пузак. — Тоді і вони поважатимуть тебе.
Різниця між можливостями чоловіків і жінок у країні досить велика. Так чоловіки, на відміну від представниць слабкої статі, не здають на права керування автомобілем. І через це дуже часто розбиваються в аваріях… Чоловіків ледве не силою змушують здобувати освіту, а от жінкам досить складно зробити кар’єру. Більшість із них, вийшовши заміж, назавжди лишаться домогосподарками. Саме тому майже всю сферу послуг у країні представляють чоловіки — перукарі, офіціанти, продавці. Винятком з цього правила, знову ж таки, є столиця країни Тріполі. Тут вже можна зустріти жінок, які працюють у банках чи школах і навіть просто ходять по вулицях.
Існують і спільні для чоловіків і жінок жорсткі традиції. Так заручені юнак та дівчина бачаться лише кілька разів на тиждень. І до самого весілля не мають права навіть торкнутися одне одного. Зарученими вони можуть бути і цілих десять років… На весілля наречений має подарувати коханій не менше кілограма золота. А після шлюбної ночі на огляд кількох десятків чоловіків вивішується простирадло зі слідами крові. Якщо наречена не виявиться незайманою, то її з ганьбою проганяють із будинку. Після цього її власна родина може її навіть… убити. За шаріатом її можуть до смерті забити камінням.
Літр 95‑го бензину коштує в країні… 15 копійок
Ціни на товари і послуги в Лівії дійсно вражають. Оскільки країна фактично живе з продажу нафти, то, зрозуміло, і продукти з неї дуже дешеві. Так, 95‑й бензин (а іншого тут просто немає) коштує всього 15 копійок. Лівійських, звичайно. Кілограм огірків, картоплі чи помідорів можна придбати за 50 копійок. Мішок цукру обійдеться у 7,5 динарів. А всього за 25 копійок можна купити аж десять буханців хліба. Низькі ціни пояснюються просто — їх строго регулює держава, яка унеможливлює якісь спекуляції чи націнки. Дешевий бензин — дешеве таксі. Проїзд до столиці у 120 кілометрів обходиться всього у 3 динари. Порівнювати із цінами в Україні просто безглуздо.
Лівійці настільки безтурботні і впевнені у завтрашньому дні, що не їдять вчорашній хліб — його викидають баранцям. Так само, вони ніколи не розігрівають вчорашню їжу.
— Я була вражена, коли побачила, як вони викидають півкаструлі вчорашніх макаронів, — розповідає Ольга Пузак. — Я кажу — їх же можна розігріти. А вони — їх ніхто не їстиме!
Впевненість лівійців базується на стабільності у країні. А стабільність країни основується на значних запасах нафти. Тому лідер країни Муаммар Каддафі може дозволити лівійцям безкоштовну медицину. Тому громадяни цієї країни можуть брати у банках безвідсоткові кредити. І тому в країні легко і зручно займатися приватним бізнесом.
— Я дізнавалася. Ліцензія на торгівлю коштує 100 динарів. Вона — єдиний потрібний документ, оформляй — і торгуй. Податки у країні маленькі, а підприємництво лише заохочується.
Стабільність і невисокі ціни сприяють заможності жителів. У країні значну частину населення складає середній клас (Авт. — майже відсутній в Україні). Тому лівійці легко можуть дозволити собі кілька автомобілів чи туристичну мандрівку до Європи.
«Країна чудес»
Олена Пузак у нашій розмові не раз називала Лівію «країною чудес». А як іще назвати країну, де з одного боку все дуже доступне, а з іншого — надзвичайно строгі закони. Країну, в якій протягом двох весняних тижнів все квітне і буяє, щоб потім перетворитися на пустелю.
Якщо уважно вивчити Лівію, то можна помітити, що вона парадоксальна у багатьох аспектах. У країні висока народжуваність, а тому, здавалося, має бути чудова демографічна ситуація. Між тим, багато лівійців помирають від генетичних хвороб, спричинених шлюбами між близькими родичами. Значна частина гине у вже згаданих автомобільних аваріях. Ще одним лихом є інфекційні хвороби, особливо серед дітей. Адже при усьому прогресі в країні, лівійці зовсім… не люблять купатися.
— «А для чого ти миєшся двічі на день? — запитували вони мене.—У тебе шкіра від цього не облізла?», — посміхається Олена Іванівна. — Я кажу — ні. А для них це дивно.
Лівія — країна, в якій нічого немає і, водночас, є все. У державі практично нічого не виробляють, натомість все можуть купити. Таку можливість забезпечує згадана вже нафта. Дороги лівійцям будують німецькі компанії, автомобілі країна закуповує корейські чи японські, а інсулін завозить із Англії чи тієї ж Німеччини. А ще лівійці імпортують медиків з України
Завдяки нафті та грошам, майбутнє у країни більш-менш безхмарне. А ось минуле — цікаве і прадавнє.
— На березі Середземного моря знаходяться стародавні міста Лептис-Магна і Сабрата. Збудовані вони у V столітті до нашої ери, — розповідає моя співрозмовниця. — Там у римських банях і досі збереглася давня мозаїка. А в центрі одного з міст цілою залишилася вимощена вулиця, якою нібито ходила сама Клеопатра! Мені дуже подобається бувати в цих містах. Вони такі гарні і місцями так добре збереглися, що, здається, ти переносишся в часі у минуле…
Окрім поїздок до старих міст, можна ще з’їздити на море, в гості до друзів… та й усе. Адже різноманітністю розваг Лівія не відрізняється. На весь Тріполі є один кінотеатр і мистецька галерея.
На противагу нестачі розваг Моаммар Каддафі дав молодим лівійцям інформаційну свободу — супутникове телебачення та Інтернет. Це, за словами героїні матеріалу, дуже розбещує молоде покоління лівійців. До речі, коли мова заходить про режим Каддафі, жінка заперечує існування в країні якогось режиму.
— Та в них демократія більша, ніж в Україні, — запевняє Олена Іванівна. — Тільки вона, на відміну від нашої, має свою межу. Так, скрізь висять портрети Каддафі, цього я не заперечую. Але вони абсолютно не дратують, адже країна має стабільність передусім завдяки йому.
Олені Пузак вже сьомий рік поспіль продовжують контракт на роботу в Лівії. І вона сама планує працювати у своєму госпіталі стільки, скільки буде можна. Лишитися у Лівії на постійне проживання вона не планує, адже свого громадянства країна просто так нікому не дає. Єдина можливість лишитися — вийти заміж за лівійця. А тому рано чи пізно Олена Іванівна повернеться до України.
— Хочеться вірити, що прийде час і робота медиків у нашій державі буде належно цінуватися. І тоді відпаде потреба кудись виїжджати, щоб займатися улюбленою роботою і отримувати при цьому достойну зарплату, — сподівається Олена Пузак.
Але поки що, на жаль, її і сотні інших талановитих і працьовитих українців цінують лише за кордоном…