Дмитро та інші мешканці Ліщинівського будинку-інтернату доводять собі та іншим, що обмежені можливості можна подолати.
Таким людям, як Дмитро Дунаєвський, у нашому суспільстві доводиться, як правило, несолодко. І, можливо, не так у фізичному, як у психологічному плані. Все ж наша держава, попри всі свої недоліки та постійні негаразди, які в ній відбуваються, забезпечує людей, котрих прийнято називати інвалідами, соціальними виплатами, харчуванням та більш-менш комфортним житлом. А ось інші, так звані, здорові люди, часто-густо не сприймають тих, чиї можливості обмежені волею долі чи природи. Мовляв, я працюю, плачу податки, а вони лише їх проїдають. Користі з них ніякої.
Анатолій Шкарбан, директор Ліщинівського будинку-інтернату, категорично не погоджується із подібним, занадто розповсюдженим в українському суспільстві стереотипом. Він говорить: «Обмежені можливості. Це поняття досить відносне. От, скажімо, більшість із нас не пробіжать «стометрівку» за десять секунд. Це роблять одиниці. Так що, інші люди — інваліди? Обмежені у своїх можливостях? Ні! Так і наші підлеглі. У чомусь їх фізичні можливості дійсно обмежені, а у чомусь вони дадуть фору будь-кому із так званих здорових людей».
Анатолій Шкарбан розповідає історію, котра, на його думку, яскраво підтверджує тезу про штучність поняття «обмежені можливості». Він говорить: «Якось потрібно мені було вийняти сім-карту із мобільного телефону. Хвилин десять-п’ятнадцять я безуспішно намагався це зробити. Вже й нерви почали здавати. Аж тут підопічний мій нагодився. У Віталіка діагноз — церебральний параліч, він пересувається на спеціальному візку. Так цей хлопчина взяв у мене мобілку і через тридцять секунд віддав вийняту «сімку».
Найбільше люблю малювати машини
Дмитру Дунаєвському із самого народження теж був поставлений діагноз — церебральний параліч. Батьки від нього відмовились фактично одразу. Зараз хлопцеві 28 років. Де його мама, він не знає, спілкується лише з батьком, котрий проживає у Кременчуці. Той розповідає, що мати, нібито, живе в Росії.
У Ліщинівський інтернат Діма приїхав у 2011 році. До цього проживав у аналогічних закладах Зінькова та Пирятина. Адаптуватися Дмитру було нескладно. Адже разом із ним приїхали Віталій Дігтярьов та Віталій Ковчінніков. Хлопці вже 23 роки разом. У Зінькові вони жили в одній кімнаті. Разом їх поселили і в Ліщинівці.
Із 2005 року Діма відкрив у собі хист до малювання. Подивився телепередачу про художників і вирішив спробувати малювати й собі. Перші свої роботи творив руками. Виходило, за його словами, не надто вдало. І тоді Дмитро взяв олівця і пензля пальцями ніг. І відтоді так і малює — ногами. Уже сторив 45 робіт. Більшість із них залишив у Зінькові — напам’ять закладу, де жив. Деякі малюнки Дмитра Дунаєвського виставляються в Полтаві.
На прохання продемонструвати свій хист Дмитро охоче погоджується. Спочатку трішки соромиться, а потім повністю заглиблюється у роботу і не звертає уваги навіть на спалахи фотоапарата. Через п’ять хвилин на аркуші паперу красується автомобіль. Діма зізнається: «Найбільше люблю малювати машини». А ось Анатолію Шкарбану найбільше подобаються малюнки, на яких Дмитро зобразив козака Мамая та дівчину в українському вбранні. Хлопець перемалював їх з картин, побачених в одному журналі. Коли Дмитро починав творити, то використовував у процесі роботи олівці. Потім відмовився від них і взяв у ноги пензля. Пояснює: «Олівця ногами незручно підстругувати».
Фотоапарат Юлія Мельніченко освоїла за два дні
Юлія Мельніченко живе в Ліщинівці більше десяти років. Переїхала сюди із сусіднього інтернату, що у селі Лісне Кобеляцького району. У Ліщинівці їй все подобається, окрім того, що не дозволяють самостійно ходити у ліс і на річку, щоб вудити рибу. Але й без цих захоплень Юлі нудьгувати ніколи. «Вона у нас і спортсменка, і митець», — хвалиться Анатолій Шкарбан.
Дійсно, обидві стіни навколо ліжка Юлі завішані медалями, грамотами, дипломами, вишитими картинами і фотографіями тварин та квітів. Вона неодноразово перемагала на обласних спортивних змаганнях. Виступає у різних дисциплінах із легкої атлетики, грає на більярді, в городки, кидає дротики в дартсі. Та все ж вишивати і фотографувати Юлія любить більше. Вишиванням захопилась у 14 років, самостійно освоїла техніку хрестика і гладі. Вишиває все, що їй подобається: від ікон до зображень рок-музикантів. А кілька років тому вона захопилась ще й фотографуванням. Якість робіт Юлії приємно вражає. Запитую: «Фотоапарат дорогий?». «Та який там дорогий, вісімсот гривень коштує», — каже Юлія і показує звичайну цифрову «мильничку». За її словами, вона освоїла цю техніку за два дні.
Анатолій Шкарбан збирається зробити цілий календар, присвячений творчості мешканців Ліщинівського будинку-інтернату. Каже: «Їх робіт вистачить не те, щоб 12 місяців ілюструвати, а на кілька років. Приїжджайте ще, я вас з іншими нашими митцями познайомлю».
Із творчістю Дмитра, Юлії та інших мешканців будинку-інтернату ви можете ознайомитися у нашій галереї
Фото робіт мешканців будинку-інтернату також ви можете побачити на сайті internat.pl.ua