Нижче мова піде про речі сумні і страшні. Призначена ця стаття для людей небайдужих. Усі інші можуть не читати.
На жаль, прохання про допомогу на лікування є суворою реальністю українського сьогодення. Щодня практично в усіх випусках теленовин розповідають сумні і страшні історії про людей із тяжкими недугами. Недугами, боротьба з якими потребує не лише високої кваліфікації медиків, а й чималих грошових витрат. І якщо з першої складовою в Україні ситуація ще більш-менш нормальна, то з другою…
Так, попри всі негаразди сучасної медицини, попри страхітливі розповіді про недбалість чи непрофесійність когось із медиків, більшість людей у білих халатах знаються на своїй справі і виконують її кваліфіковано. І ніякої дієвої альтернативи класичній офіційній медицині немає.
Та, зрештою, мова не про це. А про те, що як і в народній, так і в офіційній медицині для зцілення хворого потрібні гроші. Ті рядки з Конституції, що проголошують право на безплатну медичну допомогу, давним-давно є пустопорожньою декларацією. Безкоштовним є лише право померти. За можливість жити, побороти тяжкі хвороби, потрібно платити. І для більшості українців онкологічні чи інші серйозні недуги стають вироком не через недостатню кваліфікацію вітчизняних чи іноземних лікарів, не через відсутність ефективних медикаментів, а через бідність. У людей недостатньо грошей, щоб заплатити за лікування, щоб придбати високовартісні медичні препарати. Тому вони все частіше і частіше прохають допомоги в земляків.
Валерій до останнього працював далекобійником
Валерій Зеленський має лише тридцять п’ять років. Майже третину свого життя він бореться з хронічним облітеруючим ендоартереїтом кінцівок. Ця небезпечна хвороба вразила чоловіку ноги і загрожує їх ампутацією.
До отримання інвалідності Валерій працював у Кобеляцькому управлінні газового господарства. У свій час керівник підприємства Петро Маник навіть допоміг йому пройти обстеження в Києві. Але минуло сім років, а хвороба лише прогресує. Інвалідної пенсії Зеленському вистачає лише на прожиття. Про ефективне лікування, не кажучи вже про складне хірургічне втручання, він може лише мріяти. Валерій розповідає: «Так, я регулярно капаюсь у кобеляцькій лікарні, але ж беру лише найдешевші ліки. Вони допомагають, але на дуже короткий проміжок часу. Ото поки капаюсь, поки й легшає». Щоб зібрати суму, достатню для проведення більш ефективного лікування, Валерій навіть пішов працювати водієм-далекобійником. Та ця надзвичайно важка робота принесла йому не додатковий прибуток, а ускладнення хвороби. Нині ноги чоловіка вкриті страшними виразками, йому важко ходити, не говорячи вже про керування великоваговим автотранспортом.
Із родичів у Валерія Зеленського залишився лише молодший брат, але він студент і цим усе сказано (дана категорія населення в Україні сама потребує постійної допомоги). Тому Валерію доводиться розраховувати лише на власні сили і підтримку людей, котрих можна вважати сторонніми. Сторонніми, але не байдужими.
Одна з них — медсестра райлікарні Світлана Бабкова. Власне, це вона розповіла історію Зеленського і ледве не силоміць привела його до редакції. Світлана каже: «Він соромиться, а я йому говорю, що часу для того, щоб соромитися, немає. Якщо не просити — ніхто не допоможе, якщо не стукати — ніхто не відкриє. Тому й просимо в людей, щоб допомогли фінансово, хто скільки зможе». Місцевий хірург Олег Голтвянський зв’язався з нашим земляком, колегою з Києва, Аркадієм Данильцем. Той пообіцяв сприяння в обстеженні. Але воно коштує півтори тисячі гривень. Подорож обійдеться Зеленському в 1200 гривень. Адже ні поїздом, ні автобусом він до Києва не доїде — не витримає. Потрібно лише наймати автомобіль. Скільки буде коштувати хірургічне втручання, поки що не знає ніхто. Ймовірно, 20 тисяч гривень. Товариші по колишній роботі в УЕГГ пообіцяли зібрати якусь суму серед колег. Можливо, допоможе депутат облради Петро Маник. Та цих коштів навряд чи вистачить. Саме тому Валерій Зеленський і зважився оприлюднити свою історію в газеті.
Гроші для лікування Валерія Зеленського можна залишати в редакціях «Колоса» та «ЕХО» або перерахувати на картковий рахунок:
Зеленський Валерій Володимирович
Ідентифікаційний номер ДРФО 2880609495
№ рахунку 26252008006518
Назва банку «Публічне акціонерна товариство «УкрСиббанк»
МФО 351005
Максим мріє повернутися на кобеляцьку сцену
Максиму Якименку (на фото) лише двадцять один. Для більшості людей — це найпрекрасніший період у житті, коли енергія і фізичні сили буквально переповнюють і здається, можна звернути гори. Так було і в Максима. Він прекрасно вчився в Кобеляцькій школі № 2, закінчив її з відзнакою. Хлопець чудово танцював, більше десяти років навчаючись цьому мистецтву в Будинку дитячої творчості. Практично жоден мистецький захід районного масштабу не обходився без участі Максима Якименка.
Після закінчення школи життя і далі усміхалось юному кобелячанину. Він без проблем поступив до вищого навчального закладу в Харкові. Та велике місто не полонило Максима. При першій нагоді він рвався в рідні для нього Кобеляки, які любить понад усе. Мама хлопця розповідає: «Він практично всі свої письмові роботи в вузі намагався присвятити Кобелякам». Так усе і йшло. І здавалось, так буде й далі. Максим Якименко знову виходив на кобеляцьку сцену, учився, будував плани на майбутнє.
Та наприкінці зими в нього почав боліти зуб, його вирвали і почалось страшне. Як виявилось, у хлопця була вроджена кіста, а після ампутації зуба вона переродилась у злоякісну пухлину. «Рак» — це страшне слово увійшло в лексикон хлопця, який навіть застуджувався надзвичайно рідко.
Лікарі в Харкові назвали суму, необхідну для операції: 27 тисяч гривень. Батьки, родичі напружились і зібрали гроші. Дуже допомогли учні і педагоги школи № 2, де навчався Максим. Директор закладу Світлана Грінько доклала максимум зусиль, щоб оперативно організувати збір коштів. Збирали гроші і студенти вузу, де навчався хлопець.
Максима прооперували, пухлину видалили. Хлопець на деякий час відчув полегшення. Але в березні медики знову констатували в нього рецидив онкозахворювання. І знову потрібна операція, і знову сума не менша 20 тисяч гривень. Оксана, мама Максима, зверталась до всіх, у кого можна позичити, шукає гроші де тільки можливо. І звертається до земляків. Каже: «Максим дуже добрий і чуйний хлопець. Він нікому не відмовляв. Потрібно брати участь у районній олімпіаді — брав і перемагав, потрібно станцювати на концерті — виходив на сцену, потрібно підтримати козацький рух — записався в козаки. Дуже сподіваюсь, що зараз люди допоможуть моєму синові. Він любить земляків, він мріє виступити на кобеляцькій сцені».
…Хтось може сказати: «Та скільки ж можна жертвувати на лікування: одним допоможем, попросять інші». Так, попросять. Але допомагати потрібно всім: І Валерію, і Максиму, і, можливо, ще десяткам та сотням земляків. Ніхто ж не просить у вас останню копійку, ніхто не сподівається на тисячу. Але оті п’ять, десять, двадцять, сто гривень можуть стати вирішальними в чиємусь житті. Вони його врятують.
Гроші для Максима Якименка можна залишати в редакціях «Колоc» та «ЕХО». Номер мобільного мами, Оксани Миколаївни (099)230-19-06
