Молодий офіцер кинувся до Будяка не з револьвером, а з блокнотом і олівцем в руці — мовляв, я пишу.
Як подяку за порятунок сина, батько Вінстона Черчилля вирішив дати українському хлопцеві освіту, оплативши його навчання в Оксфорді.
Ім’я українського письменника Юрія Будяка сьогодні відоме лише фахівцям. Як літератор, він не був генієм. Його внесок в українську культуру досить скромний, а творчість не можна назвати епохальною чи переломною для української, а тим більше — для світової літератури.
Однак цей письменник є знаковим для того покоління, яке прийнято називати поколінням «розстріляного відродження». А ще цей письменник завдяки одній миті у своїй біографії вписав своє ім’я у світову історію.
Досі не відома точна дата народження Юрія Яковича Покоса, який пізніше відомий під псевдонімом Юрій Будяк. В одних джерелах вказується 1878 рік, в інших — 1879-ий. Місце народження — село Красногірка Константиноградського повіту Полтавської губернії (нині село Красногірка Машівського району).
Батьки Юрія Покоса були селянами, батько — тесля, помер, коли Юрію було п’ять років. Майбутній літератор закінчив місцеву церковнопарафіяльну школу, в дитинстві багато читав і навіть робив спроби писати вірші.
У 1895 році 17-річний самородок дебютував зі своїми віршами. При цьому юний поет був звичайним пастухом, чабаном, пізніше — вантажником.
У ранній юності йому довелося залишити рідний дім і відправитися до Катеринослава, потім у Крим, а далі — на Кавказ.
Деякий час він плавав на кораблі матросом, був бляхарем, помічником аптекаря... і при цьому екстерном закінчив гімназію.
Переломним моментом для Юрія Будяка стала англо-бурська війна, що спалахнула на переломі століть. Вона ж, за визначенням Леніна, була першою імперіалістичною війною в історії людства.
Голландські колонізатори півдня Африки, бури, активно протистояли спробам британських колонізаторів захопити землі, багаті на мінерали і руди.
Бури захищали свої аграрні володіння. Англія претендувала на сировинні ресурси. Думка корінного населення — негрів — взагалі не бралася до уваги.
Англо-бурська війна отримала живий відгук у Російській імперії. Не знайшлося практично жодного письменника чи взагалі інтелігентної людини, яка б не висловила свого ставлення до конфлікту між англійцями та бурами.
Здебільшого симпатії були на боці голландських колонізаторів. У Росії почали формуватися загони добровольців, котрі йшли на допомогу бурам у їхній «праведній» боротьбі проти англійських колонізаторів.
Сотні і тисячі добровольців відправилися на південь Африки проливати свою кров за інтереси голландських колоністів.
«Трансвааль, Трансвааль, страна моя, ты вся горишь в огне...» — ця проста пісня з примітивним текстом стала справжнім хітом епохи. Юрій Будяк, маючи натуру авантюриста і шукача пригод, вирішив записатися добровольцем на фронт.
Письменник Василь Мінко в книзі спогадів «Красный Парнас» передає свої розмови з Будяком, зокрема, його розповідь про події початку ХХ століття:
«На помощь африканцам со всего мира потянулись добровольцы. Охваченный пылкой ненавистью к английским завоевателям, помчался в тот трансваальский огонь и я.
Сначала воевал рядовым, а потом, овладев слегка языком и обычаями того края, стал командовать небольшим отрядом. Действовал тот отряд по-партизански: ночью нападал на ненавистных чужаков, тихо, в одиночку уничтожал их.
«Гуманизм в такой войне противопоказан, — комментировал действия отряда Будяк. — Но время от времени он просыпался во мне, и я спасал кого-то от смерти, брал в плен».
Так он поступил с одним молодым английским офицером. Он бросился к Будяку не с револьвером, а с блокнотом и карандашом в руке, показывая этим, что он не воюет, а пишет.
«Корреспондент?» Офицер, в радости, что его поняли, утвердительно закивал головой, в доказательство показал удостоверение какой-то газеты.
Будяк уважал газетчиков, так как и сам немного писал, значит, он пожалел собрата по перу. Случилось так, что победитель сразу не смог отвезти пленного в свой штаб. А на другой день большие силы колонизаторов окружили небольшой отряд и победители сами оказались в плену.
Поменявшись ролями, пленный Будяка тоже проявил гуманизм: устроил так, что вместо лагеря для пленных Будяк оказался в Англии, у отца того офицера».
Виявилося, що офіцером, якого врятував Будяк, був молодий лорд Вінстон Черчилль, який виїхав в Африку висвітлювати події англо-бурської війни для преси.
Видання «Історична Правда» висловлює припущення що, Будяк міг призабути чи прикрасити свої спогади. Західні біографи Черчилля стверджують, що в полоні він пробув не день, а два місяці, втікши вантажним потягом у Мозамбік.
Батько Черчилля намагався дати українському хлопцеві освіту, оплатив його навчання в Оксфорді, однак, як стверджував сам Будяк, на перешкоді стало слабке володіння англійською та низький рівень підготовки. Походивши кілька тижнів коридорами стародавнього університету, він вирішив попрощатися із Туманним Альбіоном.
Юрій Будяк об’їхав Сполучені Штати, Францію, Італію, Німеччину, Туреччину, Балканські країни і повернувся на Батьківщину. Тут він пішов на вчительські курси. Потім — революція 1905 року, в якій він брав активну участь. В’язниця, звільнення...
У 1906 році Будяк друкується в газеті «Рада», у «Літературно-науковому віснику», «Українській хаті». У 1912-ому вступає до Київського політехнічного інституту. Під час Першої світової війни студента Юрія Будяка призивають на фронт і відправляють в Одеську школу прапорщиків, яку він не закінчив за станом здоров’я.
Після Лютневої революції Юрій Будяк — активний діяч українського руху, працює в апараті Центральної Ради, потім — у білоцерківській «Просвіті».
У 1922-ому і 1924 роках був арештований — радянська влада звинувачувала Будяка в тому, що той влаштував урочисту зустріч Петлюрі в 1918-ому в Білій Церкві. Але тоді його виправдали.
Біла Церква — Булгаківський символ «України без москалів»
У 20-х роках Юрій Будяк стає членом літературної організації «Плуг». До цього часу він — письменник.
Багато його творів видається: поетичні збірки «Невольниця» (1907), «На полях життя» (1909), «Буруни», «Пан Базалей» (1911), а також «Записки вчителя», «На вовка», «Стрільці-ловці» (1927), «Гриць-бешкетник», «Зозуля-регендуля», «Лелека здалека», «Мак та жито», «Хоробрі музики» (1928), п’єси «Під промінням Червоного Жовтня», «Жовтнева казочка» (1924), оповідання «Заблукалий» (1928), повість «До великої брами»...
Особливий інтерес до його творів виявляли маленькі читачі — у Будяка склався імідж дитячого літератора.
Тим часом людина, яку врятував Юрій Будяк, стає відомим англійським політиком, який критикує позицію Великобританії відносно СРСР, вважається одним із «яструбів» світового імперіалізму. Слава про нього звучить далеко за межами старої доброї Англії.
Говорити в Радянському Союзі про те, що колись — нехай навіть у минулому житті — ти був знайомий із Черчиллем, — це підписати собі вирок. Будяк неохоче розповідає про свої африканські пригоди навіть найближчим людям.
У країні починалася нова хвиля репресій. Після вбивства в грудні 1934 року Сергія Кірова по всій країні відбулися арешти. У середині грудня були арештовані і розстріляні Григорій Косинка, Дмитро Фальківський, Олекса Влизько, Кость Буревій, трохи раніше — найближчий товариш Будяка, соратник по організації «Плуг» Сергій Пилипенко.
Незабаром заарештували і самого Юрія Яковича, звинувативши його в контрреволюційній діяльності, поставивши в провину роботу в Центральній Раді й у дореволюційній пресі, що вважалася «націоналістичною».
Особлива нарада при НКВС СРСР визначила покарання для Юрія Яковича Будяка (Покоса) — позбавлення волі терміном на п’ять років. У тих умовах це вважалося досить м’яким покаранням для людини, яка не приховувала своїх контрреволюційних і національних поглядів. Будяк мав досить нестримну вдачу і неодноразово відкрито критикував владу.
Термін довелося відбувати в Караганді, Ухті й Воркуті. Після п’яти років каторжної роботи, 1 лютого 1940 року, Юрій Будяк вийшов на волю і повернувся до Києва.
Той же Василь Мінко згадує:
«В середине 30-х годов Юрий Будяк вдруг исчез из киевских горизонтов... Был человек — и нету. Но вот началась Отечественная война. Бегу я куда-то по Крещатику и вдруг встречаю его. Не верю своим глазам.
— Юрий Яковлевич!
— Да уж не какой-то черт, — отвечает он, смеясь, а в глазах — слезы. Худой, постарел, голова и усы совсем белые.
Обнялись, стали в подворотне, чтобы никому не мешать.
— Каким чудом, Юрий Яковлевич?
Ответил слишком уж лаконично:
— В другой раз.
Договорились встретиться с ним у него дома, жил он на Куреневке, возле Кирилловской церкви. Но так случилось, что на следующий день, 12 июля, я отбыл вместе с группой писателей на фронт и наше свидание не состоялось. Когда же после войны я вернулся в Киев, мой старый друг уже умер».
Помер Юрій Якович в окупованому Києві 28 вересня 1943 року. За деякою інформацією, причиною смерті стало виснаження організму від постійного недоїдання. Плюс нагадували про себе старі рани й табірне життя.
Здоров’я письменника виявилося підірваним, а війна й окупація не сприяли його відновленню. Юрія Будяка поховали на Лук’янівському цвинтарі міста Києва.
Уже в 1944 році перший секретар Молотовського райкому КП(б)У Ільченко спробував перекласти відповідальність за смерть Юрія Будяка на рахунок німецьких звірств.
У довідці, підготовленій вищим партійним органам, він писав: «Среди убитых и замученных гитлеровскими палачами советских людей — профессор Кучеренко В.П.,
Куцин В.К., Кучинский И.О., заслуженная учительница Снежкова, украинский писатель Юрий Яковлевич Будяк, украинский композитор Шапович».
Війна списувала багато чого...
...Через півтора року після смерті Будяка в Крим (який не став ще українським, але сприймався у нерозривному зв’язку з Україною) прибув Вінстон Черчилль. Навряд чи в розпал дебатів про майбутній устрій післявоєнної Європи він згадав про свого рятівника.
Хоча хто знає... Адже коли пролунала пропозиція Сталіна щодо надання статусу суб’єкта міжнародного права Українській РСР, Черчилль не заперечував.
Для нього Україна, швидше за все, не була порожнім звуком. Принаймні, українці в його житті відіграли немалу роль.
На фото: військовий корреспондент Вінстон Черчіль, 1900 рік
